Глава 59

— У мене щось з очима, — Степан сидів у кабінеті окуліста.

— Що саме вас турбує? — лікар уважно роздивлявся свого нового пацієнта.

— Я інколи бачу світло… — він не знав як пояснити те, що бачив.

— Ну… — окуліст був здивований такому формулюванню речення. — Це нормально, якщо людина бачить світло.

— Ем… — тільки зараз детектив зрозумів, що сказав щось незрозуміле, і спробував виправитися: — Я бачу світло навколо людей… Це наче як місячне чи сонячне гало у небі. Чи знаєте, як коли людина стоїть навпроти вікна, і світло від сонця обтікає її… — Степан намагався пояснити як міг.

— Угу, розумію вас. Такі явища наче нормальні…

— Але я це обтікання бачу в будь-яких умовах. Воно то з’являється, то зникає.

— Угу, угу… І що ви хочете від мене?

— Лікарю, — Степан закотив очі, — може, перевірите мої очі?! — невдоволено попросив він.

— Добре, перевіримо, якщо так бажаєте… Ось, тримайте картонку і закрийте одне око… — лікар встав та підійшов до стіни, де висіли літери.

— Я прекрасно все бачу, мені не потрібні літери для перевірки… — розізлився Степан. — Я кажу, що бачу мерехтіння. Хіба ваша табличка на стіні зможе пояснити причини цього мерехтіння? — мало не кричав він.

— Оу, не треба так волати!.. Чого ж ви одразу не сказали про мерехтіння?

Степан вишкірився, але змовчав. Йому вже хотілося потрусити лікаря, який абияк робить свою роботу, за петельки́.

— Пройдіть сюди, — лікар відійшов у дальній край кімнати, до іншого столу, де стояв якийсь великий прилад. Поруч, на тому ж столі, стояв комп’ютер. — Чудово, сідайте.

Мовчки Степан зробив те, що його попросили.

— Поставте підборіддя на підставку і дивіться прямо.

Близько п’яти хвилин лікар щось клацав на приладі, щось корегував і роздивлявся. Після чого повернувся до екрана комп’ютера.

— Ну… що я можу сказати… Я ніяких відхилень чи дефектів очей не бачу, все у межах норми.

— Але ж я бачу мерехтіння… — трохи розгублено повторив Степан.

— І зараз бачите?

— Ні, зараз не бачу, — придивившись до лікаря, відповів Степан.

— Більше нічим допомогти не можу, — розвів він руками. — У вас все в нормі. Може, прийдете, коли будете бачити мерехтіння?!

— І як я це зроблю, якщо воно може з’явитися в будь-який момент і триває всього кілька хвилин?! — знову злився Степан.

— На жаль, максимум, що я можу зробити, це призначити вам краплі для очей. Через втомленість у вас луснули деякі дрібні судини в очах.

— Зрозуміло, дякую, — не попрощавшись, Степан вийшов, грюкнувши дверима, і пішов назад до своєї палати.

Очі у нього дійсно боліли, а інколи було відчуття, наче в них насипали піску. Але таке з ним часто бувало, і досить швидко цей стан минав. Тож саме це його турбувало менше всього. А от мерехтіння було чимось новим і дещо лякаючим.

— Ну, що сказали? — одразу запитала Катя, як тільки Степан увійшов до палати.

— Що очі втомлені, тому і здалося все таким яскравим. Треба дати відпочити очам.

— І що, лікар навіть краплі для очей не призначив? — трохи здивовано поцікавився Андрій.

— Та запропонував… Але я себе знаю. Кілька днів гарного сну — і втома мине, — трохи натягнуто посміхнувся Степан. — Не вистачало ще крапати в очі усіляку хімію.

— Але ж це може допомогти твоїм очам, — переймалася Катя.

— Та все буде нормально… — цією фразою Степан дав зрозуміти, що тема закрита. — Краще узгодьмо ще раз наші показання, перед тим, як прийде Руслан. Про що ми точно не повинні згадувати.

— Та ми ж все вночі обговорили по кілька разів, — Андрій не хотів ще раз вислуховувати поради Степана щодо допиту.

— Як тільки лікарі скажуть, що нам стає краще, Руслан не проґавить можливості влаштувати допит. Де ми були, що робили, що бачили?.. І якщо будуть хоч якісь розбіжності, ми втрапимо в халепу…

— Це ми теж чули, — Каті також не дуже хотілося все повторювати, вона вже знала загальну лінію подій, яку можна розповідати.

— Я просто хочу донести до вас… — він не договорив.

Двері в палату відчинилися, і всередину зазирнув Руслан Павлович:

— Всім доброго ранку, — посміхнувся поліціянт. — Як спалося? Як почуваєтеся? — він був самою добротою.

— Вже краще, — відповів Степан. — Але думаю, що тобі про це вже доповіли, — примружився він.

— Звичайно, — усмішка не зникла, — вони знають, що це дуже важливо. Тож і повідомляють про ваш стан. Ти і сам це чудово знаєш!

На це Степан лише кивнув, погоджуючись.

— Тож, я думаю, ти розумієш, чому я це роблю… — він замовк на секунду і, зітхнувши, продовжив: — Вийди, будь ласка, з палати. І ви, Андрію, теж.

Некромант глянув в очі своєму другові, йому кивнули. Вдвох вони встали зі своїх ліжок і пішли до виходу.

— Я вас покличу, як закінчу, — звернувся Руслан Павлович до чоловіків.

— Не поспішай, — кинув у відповідь Степан, тримаючись за двері. Очі запекли і світло стало трохи яскравіше. Глянувши на Руслана, він побачив кольорову оболонку блакитного та золотого кольору.

Зачинивши за собою двері, Степан гарно протер очі. Сяйво зникло.

Кілька хвилин вони стояли біля палати, намагаючись вирішити, чим їм зайнятися. І врешті решт пішли до лікарняної кав’ярні, випити кави.

Допит Каті тривав майже півтори години. Наступним до палати Руслан Павлович запросив Андрія, якому він ставив різні питання менше ніж годину.

— Зайдеш?! — запросив він нарешті Степана.

— А чому ні? — двері за ним зачинилися. — Щось ти якось швидко закінчив з Андрієм. Я від тебе такого не чекав.

— До вашої подруги було більше питань… Бо минулого разу — через вас — мені не вдалося її допитати.

— Розумію… — хоча насправді Степанові було все одно на проблеми колишнього друга.

— Я увімкну диктофон для запису нашої розмови, — попередив поліціянт.

— Вмикай. А я з твого дозволу ляжу, вже спина ниє від того сидіння… — і не чекаючи відповіді, він ліг на своє ліжко, прикривши очі рукою. — То з чого хочеш почати?