Глава 57

Лис спокійно сидів на холодній землі і з цікавістю роздивлявся людей перед собою. Він просто чекав, доки люди нарешті звернуть на нього увагу.

Степан більше не міг підтримувати вченого і врешті-решт відпустив його. Спина боліла, але найбільше пекло у грудях.

— Гей, я його не втримаю сам, — обурився Андрій.

— То поклади його не землю, мені треба перепочити, та й тобі також, — він нахилився і обіперся об свої коліна, щоб відновити подих. Детектив досі відчував гарячий «подих» вогню на своєму обличчі, тож холод не встиг пробратися під шкіру.

— Він замерзне, — не заспокоювався Андрій, хоча теж почав втомлюватися.

— Кілька хвилин витримає, — кинув Степан і відвернувся.

Ще кілька секунд Андрій постояв, але все ж поклав Євсія на землю. Степан мав рацію щодо втоми, у нього спину теж тягнуло.

— Ем, хлопці, — Катя встигла колись вдягнути куртку, яка вже не могла повною мірою виконувати свої зігрівальні функції. — Схоже, він чогось чекає, — трохи невпевнено вона вказала на лиса.

— Поговори з ним, — втомленим голосом запропонував детектив. Він сів на землю та із задоволенням видихнув. Нарешті хоч якийсь відпочинок.

Андрій сам хотів побалакати з лисом, але передумав. Його руки почали трястися від втоми і спогадів того, як він стріляв у Натібріс. Тільки зараз проявилася запізніла реакція. Зробивши кілька кроків в сторону, він обіперся об найбільше дерево та присів, заховавши голову в своїх долонях.

— Точно? — Катя була трохи стривожена тим фактом, що їй самій доведеться вести складну розмову з духом лісу. Переводячи погляд з Андрія на Степана, вона не отримала відповіді, тож поглянула в очі лису.

— Слухай, — заговорив Степан до Андрія, — це ти перший раз стріляв з пістолета… у людей? Чи у людиноподібних сутностей?..

— Угу, — відповів некромант, не підіймаючи голови.

— А чим ти стріляв? — діставши пістолет, він оглянув його, тим самим пересвідчився, що куль немає.

— М-м?.. — нарешті Андрій підняв голову і подивився на друга з відсутнім поглядом.

— Пістолет. Чим ти у неї стріляв? Кулі вже давно закінчилися, а ти в неї кілька разів встиг поцілити. А головне, ти зміг її поранити. Звичайні кулі на таке не здатні. То скажи мені, — Степан сховав холодний пістолет за пояс, по спині пробігли дрижаки, — що це було, чим ти стріляв?

— Це важко пояснити, — повертався усвідомлений погляд, і Андрій намагався підібрати слова. — Коли ми йшли шукати капсулу, — почав він, — ти мені сказав, що сила ховається в мені, і я не брав її від вищих духів. Я тоді задумався, що дійсно, сили були ще до того, як я зв’язався з тими духами, — він замовк на кілька секунд, обмірковуючи, як правильно сказати далі. — Коли ти помер… Чи коли здалося, що помер, мене поглинув відчай. А потім Натібріс хотіла вбити Катю. І мене охопив страх, що втрачу і її. В той момент я відчув, що можу вистрілити, а головне — уразити демонесу «цим». Мій внутрішній голос казав, що я зможу це зробити, і я зміг. Я наче стріляв частинкою тієї сили, яка сидить в мені, — нарешті Андрій закінчив і видихнув. Аж раптом він запитав: — А ти? Що з тобою сталося? Ти помер чи був непритомний? Бо я був впевнений, що ти помер…

— Я-а-а… — протягнув Степан, — не знаю, що зі мною сталося. Натібріс витягнула душу з мого тіла. Я все усвідомлював, але нічого не міг зробити. Я думав, що помер, але ти мене не бачив. Тож подумав, що зможу повернутися у тіло, і перевіряв різні способи, доки не вдалося... Хоча якось не зовсім вийшло… — до цього моменту він дивився на свою руку і повільно стискав пальці, аж раптом почав швидко махати нею. І знову з’явилася напівпрозора рука, яка рухалася швидше за звичайну.

— Як ти це робиш? Що це? — Андрій пожвавішав і з цікавістю роздивлявся руки Степана.

— Я не знаю, — знизав плечима, — думав, ти зможеш мені пояснити, — він перестав махати рукою, і все знову прийшло в норму.

— Вперше таке бачу.

— Здається, я неправильно поєднав душу та тіло… Не знаю… — Степан потягнувся до грудей і почав їх розтирати, а на обличчі з’явився вираз болю. — Відчуття, наче всередині порожнеча і чогось не вистачає.

— Чого?

— Смутку… Вона наче вирвала його з корінням і пустила на пил. Я розумію і пам’ятаю ті емоції, пам’ятаю свою дівчину… Але тепер ті спогади наче стали тьмянішими, посіріли, — в голосі Степана замість смутку була розгубленість. — В грудях утворилася діра.

— Мені шкода, — тільки і зміг видавити із себе Андрій.

— Щось вона довго з тим лисом спілкується, — вже почала відчуватися холодна земля, тож Степан підвівся на ноги і звернувся до подруги: — Катю, що там каже наш дух лісу? — але дівчина не чула, у неї була інша бесіда.

Коли Степан дозволив Каті самій поспілкуватися з лисом, вона ретельно підготувалася. Підійшовши трохи ближче до тваринки, вона присіла навпочіпки, притулилася до найближчого дерева і нарешті подивилася духу лісу в очі.

«Вітаю, Intrepidus viator», — досить спокійно привітався лис.

« Intrepidus viator? А-а-а… Точно. Можеш називати мене просто — Катя».

«Як скажеш, людино. Ви зробили все, що хотіли?» — інтонація зовсім не змінилася, наче нічого не сталося.

«З тобою все гаразд?» — Катя була трохи збита з пантелику. Тваринка спілкувалася цілком нормально, як культурна людина.

«Так, людино».

«Катя!» — виправила вона.

«Так, Катю, все зі мною добре! Чому ти про це питаєш?» — він був трохи здивований.

«Минулого разу… Ти був сам не свій… Випадково, найближчим часом, ти не зірвешся на мене чи моїх друзів?» — вона згадувала останню зустріч і відчувала тривожність.

«Не бійся, зараз зі мною все гаразд! Можеш мені вірити!»

«Рада це чути», — але тривога нікуди не зникла, Катя була напоготові у разі чого попередити своїх друзів, що з лисом щось не так.

«То ви зробили все, що хотіли?» — перепитав лис.

«Так, зробили! Ти пам’ятаєш нашу розмову?»

Кілька секунд була тиша, лис не поспішав відповідати на це запитання.