Глава 56

Відійшовши на кілька кроків і повернувшись до друзів, Степан продемонстрував цей уламок.

Щоб зручніше було його утримувати у повітрі, він скористався лівою, напівпрозорою рукою. Це було схоже на малюнок, де людина тримає серце, от тільки замість серця був огидний чорний уламок душі.

— Що це… — не встигла Катя закінчити питання, як її перебили.

— Ні… — закричала Натібріс. Її всю трясло, вона хапалася за голову, сильно її стискаючи, наче намагалася щось втримати.

— Як ти це зробив? — Андрій зблід, йому стало зле від побаченого.

Степан не встиг відповісти, як Натібріс почала двоїтися. Її демонічна сутність роз’єднувалася з тілом. Без душі вона не могла залишитися в цьому штучному тілі. Це була така сама розсинхронізація, яку пережив Степан. От тільки у неї це викликало нестерпний біль, який був помітний на обличчі.

— Схоже, без душі ти все ж ніхто… — єхидно підмітив Степан і відірвав від великого шматка чорної душі шматочок поменше. Це було робити досить легко. Сам уламок був наче зшитий з маленьких шматочків, які ідеально поєднувалися один з одним. Тож Степану залишалося лише легенько потягнути.

— Ні, віддай! — з люттю закричала Натібріс. Вона ледь контролювала своє тіло, яке робило різкі неприродні рухи. Вона була наче робот, у якого затримка з передачею сигналу.

Степан встиг відірвати ще кілька шматочків і кинути їх на землю. Не долітаючи до трави, вони розчинялися.

— Степане, обережно! — крикнула Катя.

Андрій цілився у Натібріс з пістолета, але вона була надто близько до Степана.

Нарешті демонеса дотягнулася до детектива, який захоплено руйнував те, що Натібріс збирала роками. У неї все ще залишалися сили, тож вона штовхнула детектива і перехопила уламок своєї душі. Як тільки він опинився у її руках, її тремтіння та роз’єднання з тілом припинилися. Вона видихнула з полегшенням, біль відійшов.

— Не так швидко, — від поштовху Степан навіть не впав, а на обличчі з’явилася хитра посмішка. — Я з тобою не закінчив! — він намагався вирвати уламок з рук Натібріс, але вона намертво вчепилася в нього. Йому нічого не залишалося, окрім як видирати шматки, доки демонеса тримала свою душу.

Від його дій Натібріс почала несамовито кричати. Біль знову огортав все її тіло, а Степан лише пришвидшувався. Коли вже не стало половини уламка, Натібріс нарешті відпустила його, все ще намагаючись утриматися в своєму тілі.

Із задоволеною посмішкою він забрав уламок і продовжив свою роботу. Натібріс впала на коліна. Її демонічну сутність наче тягнули в різні сторони, намагаючись вирвати з тіла. З однієї сторони з’явилася напівпрозора рука і зникла, пів торса показалося зі сторони спини. Напівпрозора голова виринала то з однієї сторони, то з іншої, і здавалося, наче у неї дві голови.

Нарешті Степан розібрався із залишками чорного уламку душі, який був створений за допомогою знущань з інших людей. Він розвіяв всі уламки по вітру, сподіваючись, що шматки возз'єднаються з тими душами, з яких їх було вирвано. І душі померлих знайдуть спокій.

— Навіщо? — її більше не трясло. Натібріс підняла голову, по обличчю текли сльози, її шкіра була неприродно білою, наче порцеляновою. — Чому ви так зі мною вчинили?.. — більше вона не становила загрози. Тож Андрій та Катя наважилися підійти ближче, але пістолет та пляшку з водою не прибирали.

— Ти хотіла нас вбити, — відповіла Катя, зрозумівши, що друзі не збираються на це хоч якось реагувати.

— Я хотіла… — вона скривилася від болю, на лобі з’явилося кілька тріщин, її пальці на руках скорчило у незвичному положенні. — Я не хотіла бути одна… — на обличчі з’явилося ще кілька тріщин.

— Ти хотіла визволити інших сутностей, які б вбивали людей, — спокійно відповів Степан.

— Я все життя… — тріщини розповсюджувалися на плечі та груди. Вона була наче та порцелянова лялька, яку неможливо було склеїти. З обличчя відпало кілька маленьких шматочків, які розчинилися не долетівши до землі. — …була одна. Навіть такі, як я, не звертали на мене уваги… — вона закричала від болю, тріщини розповсюдилися на руки. — Всі ці роки я була сама-самісінька. Одинока, серед стількох людей. Я просто хотіла жити, як всі… — тріщини розширялися і з’явилися вже й на ногах.

— Ти ніколи не була одна, — Андрію стало шкода її, йому було неприємно дивитися, як вона страждає, він хотів їй хоч якось зарадити, але не міг. — Я бачив інших, не таких як ти, але інших. Вони живуть серед нас… тобі треба було лише почати шукати…

— Ні… — це був крик болю та відчаю. Їй було важко таке усвідомити, сльози текли по обличчю, потрапляли у тріщини її порцелянової шкіри, роблячи їх ширше.

— Так, інші існують, і завжди існували… — зітхнув журналіст. Бачачи її страждання, його серце сильніше стискалося.

Катя зблідла і ледь трималася в свідомості. Голова сильно крутилася від того, що вона бачила. І лише Степан спокійно на це реагував, просто чекаючи, що буде далі.

— Я не хочу… помирати… — від Натібріс почали відвалюватися цілі шматки, які одразу перетворювалися на пил. А в отворах, де всього кілька митей тому була шкіра руки, обличчя чи грудей — була лише темрява.

Вона розсипалася, як порцелянова лялька, яку неможливо було полагодити. Більше вона не могла нічого казати, шматки один за іншим відвалювалися від її штучного тіла і розліталися пилом. За кілька хвилин все було скінчено. Від неї не залишилося жодного сліду.

Всі троє мовчки стояли і дивилися на те місце, де щойно була Натібріс, і просто не могли поворухнутися. Вони намагалися усвідомити те, що щойно відбулося. Те, що трапилося з нею, було настільки жахливим, наскільки заворожливим.

Позаду них з тріском та гуркотом впало кілька обпалених колод зі стін. Полум’я вже пожирало найближчі дерева та перекидалося на сусідні. Кілька невеликих стовбурів почорніли та тріснули. Не впали вони лише тому, що сусідні дерева їх підтримували.

— Треба валити звідсіля! — скомандував Степан, розуміючи, що скоро тут стане зовсім спекотно.