Глава 52

Куля пролетіла всього за кілька сантиметрів від обличчя Натібріс. Степан в останній момент трохи відвів ствол пістолета в бік.

— Я сказав, не підходь! Наступна куля не схибить! — тремтіння почало відступати. Відчувши віддачу пістолета, Степан почувався впевненіше.

— Ммм… Які ми грізні, — підморгнула дівчина і витягнула губи наче для поцілунку. — Я вже казала, — Натібріс зупинилася, — що кулі мене не зупинять. Давай, спробуй, солоденький! — посмішка не сходила з її обличчя, вона розвела руки в сторони, стаючи живою мішенню. — Стріляй! Між нами всього кілька метрів, думаю, ти поцілиш дамі у серце… — вона випнула груди вперед, показуючи, що готова прийняти кулю.

— І що далі? — поцікавився Андрій, що стояв поруч із детективом. — Що тепер? Ти стала людиною, чи точніше — штучною людиною. Яка в тебе тепер ціль? Тіла та душі тобі більше не потрібні. То що ти робитимеш?

— Все дуже просто… — не повівши оком, відповіла: — Я звільню інших, таких, як я…

— Але таких як ти не залишилося…

— Вони…

— Ні! — перебив Андрій. — Вони не повернулися в темряву, як ти собі мрієш. Їх більше немає, щезли, розвіялися з вітром, разом із своїми носіями. Ти залишилася одна!

— Точно такісінька — так! Зникли! — слова Андрія зовсім не засмутили Натібріс. — Але, ти навіть уявити собі не можеш, скільки є ще ритуалів, які допоможуть звільнити інших, не таких. Вони чекають, доки їм дадуть шанс жити, а не існувати в місці, де немає простору та часу. Вони десь тут… — вона провела рукою перед своїм обличчям, — на межі існування цієї реальності… Треба лише простягнути руку і потягнути до себе… І я більше ніколи не буду одна! — щасливо посміхалася вона.

Блискавично зробивши випад вперед, Натібріс спробувала схопити Степана за светр. Але він виявився швидшим, пролунали постріли — і дві кулі прилетіли в груди, туди, де було серце.

Катя закашлялася: легені позбувалися залишків диму, щоб мати змогу набрати свіже повітря. Кашель привів її до тями. Все ще затуманеним поглядом вона намагалася розібратися, що відбувається і де вона знаходиться.

Лежачи посеред порогу, Катя підняла голову. В заповненому димом коридорі метушився якийсь силует. Повільно вона почала згадувати, що накоїла.

Погляд ставав дедалі чіткішим. Євсій намагався щось знайти чи врятувати записи. Але дим йому сильно заважав. Нарешті він не витримав і вибіг на поріг. Зігнувшись, він намагався відкашлятися. Його руки були порожніми.

— Ти!.. — процідив крізь зуби і одразу закашлявся.

Перебираючи руками та ногами, Катя намагалася швидко відповзти. Але слабкість в тілі не дозволяла цього зробити, тож вона перемістилася не більше ніж на півметра від Євсія.

Як тільки закінчився черговий напад кашлю, вчений витягнув руки і спробував схопити дівчину. Вчасно виставивши ногу, Катя влучила Євсію прямісінько в живіт. Від несподіванки вчений одразу видихнув все повітря і тут же зайшовся новим нападом кашлю. Йому не вдавалося зробити новий вдих. Навпереміш з кашлем з’явився хрип.

Скориставшись можливістю, Катя перевернулася і спробувала швиденько встати. Ноги її витримали, хоча і сильно тремтіли.

Вона не встигла дійти до сходів з порогу, як за руку її схопив Євсій і сильно смикнув на себе. От тільки ловити її він не збирався. Катя пролетіла повз нього і сильно вдарилася об стіну будинку, ліворуч від дверей, після чого сповзла на підлогу.

— Ти… за це… заплатиш… — все ще хрипів Євсій, намагаючись відновити своє дихання.

Мотнувши кілька разів головою, Катя привела думки до ладу. Вона не збиралася чекати, доки її придушить якийсь божевільний вчений. Тож, зібравшись з силами, вона відштовхнулася від підлоги, підвелася на ноги і стрибнула через дерев’яні поручні, що були встановлені по краях порогу.

Натібріс трималася за груди. На її обличчі був страх. Степан та Андрій завмерли, затаївши подих, сподіваючись, що все скінчено.

Як тільки вона почала прибирати руки, її вдаваний страх перетворився на хитру посмішку. На тілі не було жодної подряпини. А заразом з тим зникли і кулі. Наче вони пролетіли крізь неї, чи вона їх поглинула.

— Смішні людці… — її поблажливий сміх починав лякати.

Всього кілька митей — і посмішка та сміх перетворилися на люту злість. Нарешті вона подолала ті кілька метрів. Схопивши Степана однією рукою, вона легко підняла його, відірвавши ноги від землі. Іншою рукою Натібріс вихопила пістолет за розпечений ствол і викинула його.

Степан безрезультатно намагався вирватися. Він бив Натібріс по ліктьовому згину, але рука навіть не ворухнулася.

Не збираючись стояти осторонь і дивитися, як Натібріс шкодить його другу, Андрій підскочив до дівчини із занесеним кулаком. Але завдати удару не встиг. Вільною рукою вона ударила некроманта у груди так сильно, що він відлетів на кілька метрів. Груди звело, а легені не могли набрати повітря. Спазм скував Андрія, він лежав обличчям на землі, нервово намагаючись зробити хоча б один вдих.

Натібріс стискала руку на шиї, детективу вже не вистачало повітря, він хрипів. В хід пішли ноги, але місця для замаху було замало. Тож він з усієї сили вдарив дівчину у щелепу. Але і це було безрезультатно, вона лише посміхнулась, коли довелося трохи повернути голову від удару.

— Все марно! — вона розпливлася в милій посмішці. — Але я знаю один твій секрет, — підморгнула, — твоя душа слабка! Ти — слабка людина, і був готовий піти на все, щоб відвернути те, що неможливо було відвернути.

Степан продовжував завдавати удари, але вони були все слабші. Тож Натібріс їх навіть не відчувала.

— Але я можу тобі допомогти! Я можу позбавити тебе цього болю!

В наступну мить вона загнала руку в груди Степана. Він тільки і міг, що смикнутися від неприємних відчуттів і сильного тиску у грудях. Очі ледь не вилізали з орбіт, на шиї виступили вени. Натібріс продовжувала ворушити рукою, намагаючись щось знайти. А Степан весь тремтів від цих пошуків.