Глава 51

— Куди вона полетіла? — Катя не очікувала такої реакції. Дивилася на своїх друзів, сподіваючись отримати відповідь. Але вони лише розвели руками.

— Вона полетіла закінчити заплановане… — розсміявся Євсій. Тепер, коли Натібріс не було поруч, він знову насмілився щось казати.

В цей момент всі згадали, що перед ними стоїть жива людина — не бездушний манекен.

— Куди вона полетіла? — перепитав Андрій вченого.

— Ха-ха-ха… — Євсій намагався видати зловісний сміх, щоб підкреслити свій геній, але виходило навпаки — більш кумедно. Адже сам сміх не відповідав зовнішності того, хто сміється. — Ви вже її не зможете зупинити! Вам всім кінець!

Зробивши кілька швидких широких кроків, Степан схопив вченого за барки і підтягнув до себе:

— Кажи, куди вона полетіла, інакше гірше буде?! — процідив крізь зуби детектив.

— І що ти мені зробиш? — задоволено посміхався Євсій. — Коли повернеться Натібріс, вона зітре вас у пил!

Степана не влаштовувала така відповідь, тож він притягнув вченого до рівня своїх очей:

— Питаю востаннє: куди вона полетіла?

— Ну, і що ти мені зробиш? — посмішка не сходила з обличчя Євсія. Але очі його видавали: в них був страх. Ще й детектив змусив його стояти навшпиньках, що було дуже незручно. І стати на повну стопу ніяк не вдавалося, Степан не дозволяв це зробити.

— Як хочеш! — відпустивши Євсія, детектив зробив крок назад, швидко витягнув пістолет Макарова, виставив його вперед. За двадцять сантиметрів від вуха вченого пролунав постріл.

— А-а-а! — від страху він скрутився і схопився за вухо. Дзвін від пострілу перекрив собою всі інші звуки.

Андрій не чекав такого, а Катя затулила вуха. Обоє були шоковані тим, що робив Степан, щоб отримати відповідь. Сам же детектив продовжував тримати пістолет в руці, не ховаючи за ремінь, щоб гарячий метал не обпік шкіру. Він знову схопив вченого за барки, але однією рукою. Трохи нахилившись, Степан підтягнув до себе Євсія:

— То що, тепер скажеш куди вона полетіла? Чи, може, залишити тобі гарний опік від розпеченого ствола пістолета?! — він підніс пістолет до обличчя вченого, щоб той бачив зброю перед собою.

— Вона полетіла до своєї капсули! — кричав Євсій, адже дзвін досі стояв у нього у вухах. — Нарешті вона готова завершити своє перевтілення в людину!

— Отак би зразу і сказав! — Степан вдарив вченого у щелепу, що той впав на землю і кліпав очима, не дуже розуміючи, що відбувається. І лише тоді повернувся до своїх друзів: — Треба її зупинити, доки вона не заволоділа своїм тілом, — казав він спокійно, наче розповідав, що треба купити в магазині. — Катю, іди в дім і трощи все там! Лабораторії, комп’ютери і головне — сервери! Якщо все, сказане нею, правда, то там зберігаються якісь програми для управління капсулою, чи щось типу того…

— А як же докази та інша важлива інформація? — спохватився Андрій.

— Потім заберемо… Зараз важливо її зупинити!

— Зрозуміло! — лише й сказала Катя, бо була вся на взводі.

— А ми з тобою, — Степан звернувся до Андрія, — ідемо до капсули. Будемо намагатися зупинити її на місці!

— Добре, ходімо.

— Розходимося! — одразу після цих слів детектив кинувся бігти по доріжці в ліс, Андрій не відставав. А Катя побігла в будинок.

Діставшись до перших дерев, Степан зрозумів, що досі тримає пістолет в руці. Доторкнувшись до металу, він переконався, що той охолов, і заховав пістолет за ременем.

— Є якісь ідеї? — порівнявся з другом Андрій.

— Жодних, — зізнався детектив, — будемо імпровізувати. Сподіваюся, що відключення капсули допоможе. Чи розстріляю тіло, думаю, в мертве тіло вона не вселиться…

— Навіть не знаю, що на це сказати… — журналіст сам не уявляв, що побачить, і на що здатна Натібріс. З такою сильною сутністю він стикався всього одного разу, на похороні бідної дівчини. Але тоді сутність під маскою чоловіка зникла. Цього разу все інакше.

— Краще згадуй всі свої замовляння і вигадуй ще якісь слова, що зможуть її зупинити! — по лісу вони бігли не так швидко, хоча доріжка чітко проглядалася між дерев. Степан не знав, чи є тут якісь пастки, тож вирішив не ризикувати.

— Ти ж пам’ятаєш, що вищі духи нам тут не допоможуть?!

— То клич нижчих духів, чи середніх духів… Чи спробуй обійтися без них… Ти у нас маг…

— Некромант! — виправив Андрій.

— Нехай так — некромант! Але ж не кожен може стати тим некромантом, мабуть, в тобі є якась своя сила?! Що дозволяє все це тобі робити, — дихання почало збиватися через розмови.

— Ну-у… Можливо… — Андрій ще ніколи не розглядав свої здібності під таким кутом. Адже дійсно, не кожен може стати некромантом — це сидить десь всередині.

Пробігши трохи більше півсотні метрів, вони нарешті змогли помітити велику металеву капсулу на невеликій галявині серед дерев, біля якої ширяла Натібріс. Вона трималася за капсулу, але дивилася кудись зовсім в іншу сторону, в глибину лісу, туди, звідкіля прийшла трійця.

Ні детектив, ні журналіст не могли зрозуміти, і навіть уявити те, як саме ця сутність змогла витягнути капсулу з будинку, не розламавши стін. Степан припускав, що знімали дах, але нащо тоді знову чіпляти проводи назад, він не знав. Андрій же думав, що Натібріс якось вплинула на молекулярну структуру капсули, і та пройшла крізь стіни. Але він не був впевнений, що в неї вистачить на це сили, та ще й якось треба було перемістити її в ліс. Зараз обидва шкодували, що не знали, куди зникла капсула з будинку і як її витягли. Вони сумнівалися, що у них буде можливість її про це розпитати.

Андрій та Степан нарешті перейшли на повільну ходу, щоб спробувати непомітно підкрастися до безтілесної сутності. Аж раптом ліс осяяло біле світло, яке рухалося по землі. Побачивши це сяйво, Натібріс посміхнулася.

— Це лис? Наче не схоже... — пошепки запитав Степан.

— Не думаю… — примружившись, Андрій намагався роздивитися, чи було у того світіння тіло. Воно рухалося по землі з постійною швидкістю, наче електричний струм по дротах, оминаючи великі кущі та дерева.