Глава 46

Рівно двадцять сходинок, одна невелика платформа при повороті — і Степан став на підлогу третього поверху. Нагорі нікого не було. Нічого не розуміючи, Степан покликав друзів:

— Все чисто, підіймайтеся! — він заховав зброю за пояс.

Вже за кілька секунд Андрій та Катя стояли поруч зі Степаном, в одній великій, майже порожній кімнаті. Весь поверх і був великою кімнатою.

— Де той… чоловік? — трохи розгублено запитала Катя, знявши з язика те ж саме питання у друзів.

Відповіді не було, ніхто не знав, що сказати. Ще з пів хвилини вони розгублено простояли біля сходів, після чого все ж вирішили оглянути поверх. На їх подив, світло не згасло, як на інших поверхах.

Біля дальньої стіни, напроти сходів, стояло невелике застелене ліжко. Поруч була зачинена шафа. Степан одразу попрямував до неї, щоб перевірити, чи не заховався той вчений у шафі. Хоч вона й була невелика, все ж втиснутися в неї можна було.

Швидким рухом він відкрив дверцята. Всередині висіло кілька лабораторних халатів, сорочки у клітинки та смужки. Нижче на полиці лежали обережно складені штани, більшість з яких виглядали такими ж старомодними, як і сорочки. Окремо стояла невелика коробка зі шкарпетками.

Вчений просто зник.

Окрім ліжка та шафи, біля іншої стіни, прямо під вікном, стояв стіл. На ньому не було ні комп’ютера, ні ноутбука, ні якоїсь ще електроніки. Лише купка аркушів і наполовину сточений олівець.

На аркушах були начерки якихось схем та приладів. Роздивляючись їх, Степан міг припустити, що вчений працював ще над чимось.

Андрій відкрив одну з трьох шухлядок столу і дістав цілий стос розмальованих та розписаних папірців. Після чого перевірив інші шухляди. У другій були такі ж самі папери. В третій шухлядці було трохи чистого паперу, а також олівці, як нові, так і майже повністю списані. Там же лежала стругачка для олівців та кілька гумок для паперу.

— Ти щось розумієш тут? — запитав Степан Андрія, побачивши, як той намагався скласти папірці наче пазл, щоб отримати загальну картину.

— Не дуже, — розчаровано зізнався журналіст.

— Ем… Хлопці… — дуже невпевнено покликала Катя. — А що це таке? — вона вказувала пальцем у стелю.

Понад дахом тягнулися товсті дроти, які просто звисали у центрі стелі. Їх було майже непомітно через світло від люстри.

Вони могли б їх побачити, коли підіймалися сходами, лише в тому випадку, якби знали куди дивитися. Від центру стелі дроти були приховані у дерев’яні короби під колір та фактуру дерев’яної стелі. А далі вони зникали десь у стінах.

Степан був таким же здивованим, як і Катя. А от у Андрія від подиву та осяяння очі стали наче більшими. Він одразу ж повернувся до креслень, які дістав, і почав швидко їх викладати на столі. Здавалося, що він зрозумів, як повинен був виглядати малюнок.

Так і було: вже за кілька хвилин він закінчив. Перед їх очима лежала готова схема. Але ні Катя, ні Степан не розуміли, що бачать. Перед ними був якийсь прилад, багато намальованих дротів та написи латиною.

— І що це? — не дочекавшись роз’яснень, запитав Степан.

— Ось це слово «tegmine», — він показав на перекреслене слово, у верхньому лівому куті, — означає «кокон». Але воно перекреслене, і йому дали нову назву, — тепер він показував на інше слово, написане трохи нижче, але більшими літерами. — Це слово «cunabula», означає «колиска».

Андрія все ще не розуміли — його друзі лише мовчки кліпали очима і чекали роз’яснень.

— Це капсула для тіла! Схоже, він збирається побудувати таку капсулу для себе… Чи, може, для когось ще… — волосся на голові знову стало дибки від страху.

— Чи вже почав будувати! — Катя вказала пальцем на подряпини, що помітила на підлозі під люстрою.

Залишивши креслення, без зайвих зволікань Андрій кинувся до центру кімнати. Присівши, він розглядав дошки. Всі вони були подряпані, десь сколоті та трохи продавлені.

Піднявши свій погляд, журналіст розглядав ті декілька дротів, що звисали зі стелі, і намагався уявити, якого розміру повинна була бути капсула.

Тим часом Катя та Степан стояли на своїх місяцях і споглядали за метушінням Андрія.

— Слухай, а ти нічого дивного не помітив? — трохи задумливо запитав детектив.

— Це ти про що? — некромант досі намагався зібрати докупи все, що дізнався за останню годину.

— Ну-у… Я не впевнений… — Степан тягнув, сподіваючись, що хтось інший сам здогадається, і йому не доведеться казати свої думки. Але всі мовчали. — Ти помітив тут хоча б якесь джерело живлення? Ми знаходимося у глухому лісі, до найближчого населеного пункту десятки кілометрів, тут немає стовпів з електричними дротами. Я не чув гул генератора. І не помітив ніяких портативних зарядних станцій. Тут немає нічого такого, від чого може живитися світло, — перевівши трохи подих, продовжив: — Не кажучи про капсулу, яка, якщо ти маєш рацію, повинна споживати багато електроенергії! Ту щось не так! — видихнув він.

— Не кажучи про чоловіка, який просто зник! — додала Катя. — Ну не міг же він просто пройти повз нас?! Ми б точно побачили чи хоча б почули його!

— Ну-у… Щодо чоловіка в мене є ідея… Він міг пройти повз нас, коли ми були на першому поверсі… і плуталися з кімнатами… А от щодо електрики… — Андрій зітхнув. — Я не знаю! І так само не знаю, коли і куди зникла велика капсула, яка тут точно стояла! І яку було б складно спускати сходами, не кажучи про дверний отвір, який набагато менший за капсулу!..

Запанувала тиша. Було так багато розбіжностей та нестикувань. Лише запитання і жодної відповіді.

Саме в цей момент і на третьому поверсі згасло світло. Не встигли вони увімкнути ліхтарики, як посвітліло на вулиці. Весь ліс був освітлений лампочками. З кожного вікна у будинок потрапляло світло, і тіні одразу ж зникли.

Трохи невпевнено втрьох вони підійшли до сусіднього до столу вікна. Перед сходами у будинок стояв невисокий чоловік — у білому халаті, у синіх кроксах та коричневих штанях. Трохи позаду нього стояла висока жінка з темним волоссям. З такої відстані та при такому освітленні, обличчя було важко розгледіти.