Глава 43

Вони наче опинилися зовсім в іншому лісі. У Степана з’явилося неприємне відчуття спотвореного дежавю. Це місце зовсім не було схоже на парк зі спогадів, але змінилося все так само несподівано. Щось всередині підказувало, що нічого гарного попереду не варто чекати.

Ліс був дуже добре освітлений. Між деревами було протягнуто багато канатів, які обплітали електричні дроти. Кожні п’ять метрів звисали старі лампочки, які світили жовтим світлом.

За сотню метрів попереду стояв великий триповерховий дерев’яний будинок. По зовнішньому вигляду можна було сміливо сказати, що збудували його всього кілька місяців тому.

Сам будинок і прилегла територія до нього були освітлені ще краще — це була одна суцільна пляма світла. На першому поверсі з кімнати до кімнати хтось ходив.

— Що будемо робити? — Катя не знала, як їй реагувати. Довгий час вона бажала зустрітися з тими, хто кривдив людей. І тепер, коли їй залишилося пройти зовсім трохи, вона не знала, як бути далі.

— Як, що? Йтимемо далі! — попри те, що сил ставало все менше, Степан підбадьорював своїх друзів. Він знав: залишилося ще трохи роботи. А потім можна буде все це забути, як страшний сон.

Не поспішаючи, вони рухалися по освітленому лісу. Як би сильно вони не хотіли підійти непоміченими, лампочки цього не дозволяли. Степан тримав руку на пістолеті, не знаючи, чого чекати. Андрій перебирав пальцями, наче щось рахував, і беззвучно ворушив губами, сподіваючись, що вищі духи все ще десь поряд.

Катя крутила головою, вивчаючи все, що було навколо. Пройшовши кілька метрів, вона натрапила на пляшку, яку сама і кинула. З радістю дівчина підбігла і забрала знахідку.

— І навіщо вона тобі? — Степан не розумів, чому Катя все ще тягається з цією пляшкою.

— Не звикла розкидати сміття посеред лісу, — знизала плечима дівчина. Але щось всередині підказувало їй, що треба забрати пляшку.

— А де твоя палиця? — тільки зараз Андрій помітив, що в руках дівчини нічого немає.

— Десь випала з рук, коли лис на мене стрибнув, і мене смикнули, що я аж впала, — Степан бачив розчарований погляд дівчини, але вирішив не пояснювати, що рятував її життя.

З кожним пройденим метром ставало все тепліше. Андрій першим розстібнув куртку та зняв шапку. Така локальна зміна температури нагадувала йому Дзеркілля. Тепер він на сто відсотків був впевнений, що вони прийшли у те саме місце, яке шукали.

Пройшовши ще двадцять метрів, усім довелося зняти куртки. Під ногами снігу вже зовсім не було. Усюди росла папороть. Деякі з кущів досягали грудей.

Степан витягнув зброю з внутрішньої кишені куртки. Перевіривши запобіжник, він завів пістолет за спину та заправив його за ремінь штанів, одразу ж приховавши одежею.

Нарешті опинившись на присадибній ділянці під великою кількістю лампочок та ліхтариків, вони зупинилися. Як тільки Степан збирався казати, що робити, в усьому лісі зникло світло. Перший поверх будівлі поринув у темряву. Майже все освітлення навколо будинку зникло, залишилося горіти кілька ліхтарів, що світили прямісінько на непроханих гостей.

У темряві будинку щось з сильним гуркотом впало. І одразу ж почувся стукіт ніг.

— Дідько… — вилаявся Степан, — давайте, обходьте будинок праворуч, — вказав він рукою. — Я піду ліворуч, не можна їх упустити! — кинувши куртку та діставши зброю, він присів, щоб бути нижче вікон, і почав рухатися.

Не гаючи ні секунди, Андрій зробив так само. Діставшись до рогу будинку всього за кілька великих кроків, журналіст обернувся. Катя не пішла за некромантом. Дівчина підійшла до вікна і почала у нього зазирати.

Як тільки всі вийшли з-під світла ліхтарів, воно згасло. Тепер лампочки горіли лише на другому та третьому поверхах будинку.

— Що ти робиш? Йди сюди! — прошипів Андрій.

Кілька секунд Катя взагалі ніяк не реагувала. Аж раптом різко присіла на землю і стала швидко дихати. Вона поповзла до Андрія.

— Що там? Що ти побачила? — він бачив знервованість подруги, і ця нервовість передалася йому.

— Там був чоловік, в коридорі, він повернув в кімнату зі світлом. Не знаю, чи бачив він мене…

— Скоріш за все, він нас бачив, коли ми стояли під світлом «софітів». Тож про це будемо думати потім, зараз треба рухатися, щоб він випадково не втік. Ти готова? — на це Катя лише кивнула і нарешті послідувала за Андрієм.

Степан короткими кроками швидко рухався попід стінами будинку. Зазираючи на кілька секунд в кожне вікно, він досягнув рогу будинку. Перевіривши, що його там ніхто не чекає, Степан завернув і продовжив свій рух.

У більшості вікон він бачив силуети пробірок, мікроскопів, журналів та інше обладнання, яке не міг ідентифікувати без світла. В одному з вікон, прямісінько за склом, був стос паперів та книжок. Степан не міг зрозуміти, це ще одна лабораторна кімната де велися якісь записи чи, може, бібліотека. В будь-якому випадку, нічого цікавого за вікном для себе він не знайшов. Тож пішов далі.

Минувши трохи більше половини бічної стіни, Степан зазирнув у чергове вікно. Воно стояло прямісінько під сходами. Лампочки другого поверху освітлювали сходи, а також людину на них. Невеликі отвори між сходинками дозволяли роздивитися сині крокси на ногах, коричневі штани, а також нижню частину халата. Чоловік нахилявся і дивився через два дверні отвори у вікно напроти.

Прицілившись у ногу чоловіка, детектив вже збирався стріляти. Серце шалено калатало, дихання стало уривчастим. Вперше в житті Степан збирався використати зброю не заради самозахисту.

Палець вже був готовий натиснути на спусковий гачок. Аж раптом вчений помітив рух у вікні і швиденько побіг сходинками нагору. Він зник з поля зору Степана. Момент був упущений.

Не збираючись втрачати час, він продовжив рухатися до наступного рогу будинку, не забуваючи зазирати у вікна. Хоча нічого цікавого для нього там не було.

Нарешті, пройшовши вздовж всієї стіни, Степан зазирнув за ріг. Цього разу, окрім вікон, він побачив кілька дерев’яних сходинок з поруччям і невеликим порогом перед вхідними дверима. Навколо не було жодної живої душі. Біля другого краю стіни Степан не побачив ні Андрія, ні Катю. Він відчув роздратування, що його друзі могли піти у будинок без нього. Залишалося сподіватися, що вони рухаються повільніше за нього, аніж вважати, що доведеться шукати їх у будинку. Інакше це можна було розцінювати, як зраду.