Глава 42

Повну тишу лісу переривав хрускіт снігу під ногами людей. Вони ледь поспівали за сяючою білою плямою. В усіх починали боліти м’язи на ногах, дихання вже давно збилося.

— Ми вже довго йдемо? — поцікавилася Катя, обернувшись до Степана.

— Десь хвилин п'ятнадцять… — детектив поліз до внутрішньої кишені, щоб дістати телефон, — …хоча ні, ми вже блукаємо понад годину. Що за чортівня коїться в цьому лісі? Я і думаю, чого ноги болять... — зітхнувши, він почав ховати смартфон і не помітив, як його друзі зупинилися. Тож він влетів прямісінько в Андрія. — Якого дідька? — піднявши голову, Степан побачив, що лис нарешті зупинився.

— Ми прийшли! — повідомив журналіст, відвівши погляд від тваринки.

— Ти впевнений? — дівчина була здивована. — Тут же нічого немає…

— Так, я впевнений!

— Що він тобі ще сказав? — нарешті Степан порівнявся зі своїми друзями.

— Дух лісу сказав, що ми прийшли на те місце, де він взагалі нічого не відчуває. І що звичайні люди навряд чи зможуть туди потрапити.

Неочікувано для всіх лис підхопився на лапи. Кілька секунд він роздивлявся людей, після чого став у захисну позу та почав на них дзявкати. Тваринка стрибала з місця на місце, наче ухиляючись від чогось. Зробивши кілька кіл навколо людей і зрозумівши, що навколо нічого немає, лис просто втік. Сіро-білий вогник віддалявся і всього за кілька хвилин зник. Вони залишилися самі у темному лісі.

— Що це було? — трохи шоковано запитала Катя. Вона не очікувала відповіді, це було риторичне питання. І сама зрозуміла, що з тваринкою щось не так.

— Думаю, що вплив на духа посилився. І ось його наслідки… він знову втратив себе…

— Добре, що хоч місяць підсвічує нам ліс, — піднявши голову, дівчина побачила, як рухаються хмари, які ось-ось були повинні закрити собою місяць. — Забираю свої слова назад, — незадоволено насупилася вона.

— І що нам робити? Як пройти далі? — як і Катя, Степан не очікував відповіді, але думки вголос допомагали йому зосередитися на нагальних проблемах.

— Навіть не уявляю, — розвів руки в сторони Андрій. — Якщо дух лісу не зміг цього помітити, то навіть не маю уявлення, що ми можемо зробити, щоб потрапити, куди нам потрібно.

— А немає ніякого замовляння, щоб розкрити приховане? — голос Степана був спокійним та монотонним. Його думки були десь далеко, він перебирав в голові різні варіанти. Починаючи з найбезглуздіших: швидко бігти, кидати каміння та гілки. І закінчуючи більш витонченими і дивними: намалювати пентаграму та принести в жертву якусь тварину.

— А як щодо наших імен? — не дуже впевнено запитала Катя.

— А що з нашими іменами? — Андрій не зрозумів, про що каже дівчина.

— Ну, ти ж сам дав мені нове ім’я — Intrepidus viator. І сказав, що це ім’я для духів. Ну, тобто це ж не людське ім’я… І, можливо, нас пропустять… — останні слова вона ледь вимовила через сором і тривогу. Катя сподівалася, що не сказала ніякої дурниці.

Чоловіки витріщилися на дівчину. Їх наче облили крижаною водою. Ця ідея була настільки фантастичною, наскільки ж простою. Вони лише не могли зрозуміти, як випустили цей момент зі своєї уваги.

— Це може спрацювати? — коротко запитав Степан у Андрія.

— Думаю, може… будемо на це сподіватися, — журналіст поліз до внутрішньої кишені своєї куртки, дістав блокнот і почав гортати сторінки.

— Що… що відбувається? Я мала рацію? Це може нам допомогти? — сором та тривога зникли. Одразу настрій змінився, став більш піднесеним. Катя раділа, що змогла допомогти з вирішенням цієї проблеми.

— Тихіше!.. — Андрій гортав сторінки, вишукуючи якісь записи.

— Що ти шукаєш? — тепер вже поцікавився Степан.

— Потрібні слова, — без будь-яких пояснень відповів некромант. — Не заважай! — це продовжувалося кілька хвилин, доки хмари не затулили місяць: — Підсвітіть мені хтось.

Одночасно Катя та Степан увімкнули ліхтарики на своїх мобільних. В цей момент вони подивилися одне одному в очі. Спочатку він збирався запитати, хто з них вимкне ліхтарик, щоб зберегти заряд, але потім просто не зміг відвести свій погляд.

Дівчина не збиралася нічого казати, вона просто тонула в погляді цього сильного, цілеспрямованого чоловіка. Але Катя відчувала не лише його силу, а й слабкість. Вона одразу, після першої зустрічі, зрозуміла, що він щось ховав десь глибоко всередині. Після випадку з подругою Катя почала підмічати внутрішній біль. І тепер, після повернення зі спогадів, від Степана віяло цим болем, його витягнули назовні.

Все більше Катя захоплювалася цим чоловіком, який через тяжкий біль продовжував робити свою роботу. Продовжував допомагати людям з їх проблемами. Все для того, щоб зробити життя тих людей легшим та спокійнішим.

Кліпнувши очима, дівчина зруйнувала ту магію, що почала утворюватися. Степан одразу за нею кліпнув і нарешті відвів погляд. В наступну мить, без будь-яких запитань, він вимкнув ліхтарик і заглянув до блокнота журналіста.

На його подив, на сторінках не було ніяких записів щодо справи, це був зовсім інший блокнот. Там були різні слова, які він не розумів. Степан припускав, що то була латина, за допомогою якої Андрій звертався до вищих духів і хтозна до кого ще.

— Ти носиш з собою два блокноти? — вирішив запитати детектив.

— Угу, — не відволікаючись відповів Андрій.

— Що це за мова? — спитала дівчина, яка з цікавістю роздивлялася вміст блокнотну.

— Латина, — він так само продовжував перегортати сторінки.

Це продовжувалося ще кілька хвилин, доки Андрій не перегорнув останню сторінку. Зітхнувши, він сховав блокнот:

— Сподіваюся, вдасться… — він заплющив очі і почав беззвучно ворушити губами, роблячи останні приготування. — *Superiores imploro spiritus! Ut adiuvet nos hoc impedimentum obice, — видихнувши, Андрій розплющив очі. Нічого не змінилося.

— Ти точно все правильно сказав? — почала Катя.

— У мене є краще питання, — перебив її Степан, — ми впевнені, що на потрібному місці? Може, лис нас неправильно привів?!