Глава 41

Низькі гілки дерев постійно били Степана по обличчю. Як би не намагався виставляти руку вперед, щоб захиститися, все одно щось та било його по шкірі.

Його супутники, як і він сам, теж страждали від цього лісу. Пробіжка затягнулася вже на понад десять хвилин, ставало дедалі складніше триматися ритму.

Штани вже були обліплені снігом, і лише дивом вони досі не промочили ноги. Проте тепер їм вже не було холодно. Довелося навіть розстебнутися, щоб випустити трохи пари з-під курток.

Лише після ще п'ятнадцяти хвилин бігу лис почав уповільнюватися, і трійця змогла трохи знизити швидкість та перевести дух.

У лісі ставало світліше, Степан та інші не одразу це помітили, адже намагалися не втратити з поля зору лиса. Але в якийсь момент у мозку детектива щось «клацнуло», згадалася минула пробіжка по цьому лісу. Тож спочатку він уповільнився, а потім і зовсім зупинився.

Андрій та Катя, що були трохи попереду, не одразу помітили, що детектива немає поруч. Вони пробігли ще десяток метрів перш ніж зрозуміли, що позаду не хрустить сніг.

— Що ти робиш? — викрикнув Андрій, побачивши, як Степан дивиться кудись вбік від них.

— Йдіть сюди!

— Навіщо? Ми поспішаємо! Лис зараз втече без нас! — злився журналіст.

— Просто помовч та йдіть сюди!

Катя вже була на пів шляху до Степана, тож Андрію теж довелося зробити цю незаплановану зупинку.

— Ну що там ще? — в голосі було чутно невдоволення, навіть на обличчя не потрібно було дивитися.

— Що це таке? — з трепетом в голосі запитала дівчина.

— Дуже цікаво, — невдоволення зникло, Андрій просто пішов туди, звідки йшло світло.

— Це якісь квіти, — пояснив Степан Каті і пішов слідом.

Продершись через кілька кущів та перелізши через стовбури повалених дерев, вони вийшли на невелику галявину. Хоча насправді це був той самий звичайний ліс, лише з трохи меншою кількістю дерев. Тож здавалося, що там більше місця.

— Яка краса, — заворожено роздивлялася квіти дівчина.

Великі червоні квіти розтягнулися по всій галявині. Зсередини підіймалося срібно-біле сяйво. Світло від них було настільки інтенсивне, що здавалося, наче перед ними білий туман.

Сяйво піймалося на пів метра над кожною квіткою, а далі просто розсіювалося. Навкруги надзвичайно приємно пахло. Всім трьом здавалося, що вони відчувають запах свого дому, де тепло, комфортно і безпечно.

— Ніколи не бачила таких напрочуд гарних квітів, — Катя потягнулася до однієї з них. Але Андрій зупинив її, схопивши за руку.

— Не треба їх чіпати! — в голосі з’явилися нотки жаху.

— То ти зміг зрозуміти що це?! — Степан уважно роздивлявся все навкруги. Під квітами вся галявина була вкрита кущами папороті. Деякі з гілок обвивали стовбури дерев і тягнулися вгору.

— Я думаю, що це квітки папороті!.. — невпевнено видавив з себе Андрій.

— А хіба це не міф? — поцікавилася Катя.

В цей момент на галявині з’явився лис, який втратив своїх людей. Він став у позу для нападу. Тваринка вишкірила зуби, вона гарчала та дзявкала. Хутро стояло дибки. Дух лісу захищав це місце і був готовий напасти на будь-кого, хто торкнеться квітів.

— Ми це вже проходили… — не дуже впевнено почав розмову Андрій. — Ми підемо і нічого не будемо чіпати…

Степан був згоден, що вони не для цього прийшли. І вже збирався підтримати Андрія та йти. Аж раптом помітив рух.

— Що це таке? — несвідомо детектив потягнув руку назад та взявся за руку Каті, яка теж помітила рух.

— Що? Де ти побачив? — Андрій, який збирався підкоритися духу лісу та піти, неочікувано пожвавішав. Йому більше не було цікаво, що може зробити лис. Тепер було важливо перевірити свої здогади.

Тваринка стояла все на тому ж самому місці, та продовжувала дзявкати. Але вона більше не була в центрі уваги. Люди переводили погляд з однієї квітки на іншу, намагаючись побачити рух. І нарешті всі троє його побачили.

В білому сяйві з’явився силует людини в позі ембріона. А в наступну мить, на межі сяйва, наче на запітнілому дзеркалі, з’явилася чиясь долоня, що з’їжджала вниз. За нею з’явилася друга долоня. Після чого всі силуети цієї квітки зникли.

— Якого… — не встиг доказати Степан, як силуети з’явилися над іншою квіткою.

Тепер це були не долоні. З середини, по самому краю сяйва, хтось бив кулаками, намагаючись розбити невловимий для ока бар’єр. Ці беззвучні удари продовжувалися кілька секунд, аж раптом зникли, так само не очікувано, як і з’явилися.

— Що це… — і знову Степан не встиг доказати.

Новий силует з’явився над квіткою, що була найближчою до всіх. Хтось водив пальцем по сяйву. На бар’єрі з’явилося віддзеркалене слово: «Допоможіть». Не встигнувши хоча б щось обміркувати, детектив протягнув руку у сяйво.

Минулі два силуети шокували його, але тепер Степан був готовий діяти. Він хотів допомогти людині чи духу, який застряг у дивній квітці. Неочікувано рука спокійно поринула у сяйво, пройшовши просто через написане слово, але силует досі було помітно.

Степан ворушив рукою у світлі, намагаючись когось чи щось намацати. На жаль, там була звичайна порожнеча, як і всюди. Щойно він витяг руку із сяйва, як воно зникло. Наче хтось натиснув вимикач. А в наступну секунду червона квітка почала дуже швидко в’янути та викручуватися в різні сторони. Кущ папороті під нею ледь помітно мерехтів. Коли в квітці не залишилося соку, вона замерзла, створивши «скульптуру» незвичної форми.

— Якого дідька тут відбувається? — шалені очі Степана перестрибували то на Андрія, то на лиса, останній більше не дзявкав, а спокійно сидів, сподіваючись на розмову. Детектив відчував жах від того, що побачив.

Щось потойбічне тягнулося до них. Воно не було ні живим, ні мертвим, але благало про допомогу. І тепер цього «щось» більше не було. Степан перевів погляд на тварину, збираючись отримати всі відповіді. Але його зупинив Андрій, потягнувши за плече:

— Я знаю, що це було, — в голосі можна було розчути жаль.