Глава 39

Мороз повільно пробирався під одяг. Степан повернувся на правий бік, скрутившись клубком, щоб хоча б якось зігрітися. Але це було марно. Він лежав на холодній, покритій снігом землі. Навколо були лише високі дерева.

Повільно кліпаючи очима, він намагався зрозуміти, де він знаходиться. «Чому так темно та холодно?» Мозок повільно повертав свого господаря в реальність. Степан перевернувся на спину та дивився у чисте небо.

Спадаючий місяць освітлював верхівки дерев. Вони здавалися такими високими, наче торкалися неба. Степан відчував неприємний холод, але вставати чи робити щось іще він не збирався.

Останні спогади були про похорони, пляшку коньяку, що летіла в телевізор. Він сподівався, що його потягнуло на пригоди, і зараз він лежить у тому парку, де маніяк чатував на своїх жертв. Сподівався, що маніяк знайде його, беззахисного, і закінчить страждання. Але того вбили при затриманні. Тож найкращим другом був холод. Зараз він засне і більше не прокинеться. А Настя знову буде поряд.

Десь далеко хрумтів сніг. На це Степан вже не звертав уваги, йому було все одно. Навіть тоді, коли хрумкіт наблизився, він не підняв голови, щоб подивитися, що за дикі звірі тут ходять.

— Андрію, — майже над вухом гукнув жіночий голос, — я його знайшла. Йди-но сюди, швидко!

«Андрій», — це було якесь знайоме ім’я, наче Степан знав колись хлопця з таким іменем. Але це було дуже давно. І зараз йому було все одно, що відбувається. Хотілося віддатися всепоглинаючому та визвольному холоду.

— Дідько! Він замерзає… — через кілька секунд почувся чоловічий голос. — Не засинай, давай, повертайся до нас!

Андрій розстебнув куртку Степана і почав кісточками пальців розтирати груди, надавлюючи на них якомога сильніше.

— У-у-у… Відчепіться, — досить в’яло відізвався Степан. Андрій не припиняв. І вже скоро до Степана потроху поверталася свідомість, він почав швидше кліпати, а не заплющувати очі. Розтирання не тільки його зігріло, але й завдавало сильного болю. Тож віддатися холоду він більше не міг. — Що ти… А-а-а… — прокричав від болю, — що ти робиш? Припини! Боляче! — в наступну мить Степан обперся на лікті і спробував відштовхнутися, щоб закінчити ці тортури, але не втримався і впав. Тільки тоді Андрій припинив свої маніпуляції.

— Чудово, ти знову з нами, — з полегшенням видихнув журналіст.

— Якого дідька ти робив? — тепер вже повільно Степан піднявся на лікті і нарешті сів. Мотаючи головою, він намагався відігнати залишки сну.

— Це була стимуляція нервових закінчень, що призвела до виникнення больових відчуттів… — почав пояснювати Андрій, але не встиг закінчити.

— Я нічого не розумію з того, що ти кажеш, — перебив Степан, який почав краще усвідомлювати, де він знаходиться.

— Я не впевнений, як саме це називається, — задумливо відповів Андрій. — Але це потрібно для того, щоб змусити людину сконцентруватися лише на одному відчутті. Імпульси болю перебивають всі інші відчуття та думки. Тож можна людину, яка втрачає свідомість, привести до тями, — знизавши плечима, він показав, що більше не має чого сказати.

— Зрозуміло… — детективу нічого було додати до почутого. Він підняв руку: — Допоможеш? А то на землі прохолодно.

Взявшись за руку, Андрій допоміг підвестися Степану.

— Як ти почуваєшся? — критична ситуація минула, Андрій зміг видихнути і тепер розмовляв спокійніше.

— Якось… — Степан відмітив для себе, що йому дійсно стало трохи краще. Відчуття тривоги та смутку трохи відступили, хоча все одно були десь на поверхні свідомості. — …горло болить, хочеться пити. Катю, пляшка з водою ще з тобою? — гукнув він дівчині, яка ходила від дерева до дерева.

— Га? Так! Тільки вона дуже холодна і почала замерзати, — діставши пляшку з глибокої внутрішньої кишені, передала її детективу.

— Дякую, — забравши пляшку, він запитав Катю: — Що ти там шукала?

— Десь палицю загубила. Тож шукаю нову.

Після декількох ковтків всі чутливі зуби нагадали про себе. Але цього було достатньо, щоб змочити горло. Віддавши пляшку назад до рук Каті, Степан нарешті застібнув куртку.

— А тепер треба зрозуміти, що в дідька сталося, — він дивився в очі Андрію, сподіваючись почути відповідь, — і скільки минуло часу?

— Ну… — потираючи потилицю почав Андрій, — є в мене деякі припущення, але я все ще не впевнений в них на всі сто відсотків.

— Давай хоч щось!

Катя припинила блукати між дерев і підійшла до чоловіків, щоб теж послухати.

— З приводу часу… — прочистив журналіст горло. — Якщо вірити годиннику в телефоні, нас не було десь годину. Точніше не скажу, не пам’ятаю, коли дивився на годинник востаннє. Та й час в цьому лісі йде якось інакше, — знизав він плечима.

— Ну припустімо, що так і є… — хоча Степан не розумів, як таке можливо. Він прожив в іншому часі майже два місяці, і чудово все це пам’ятав.

— Щодо нашого зникнення, думаю, це була якась пастка, в яку ми потрапили, — спочатку Андрій подивився на Катю, потім на Степана.

— Почекай, — щось Степану в цьому не подобалося, — ти впевнений, що ми зникли? Може, якийсь транс? Чи якась заплутаність, як у випадку з часом?

— Так, впевнений, — він знову подивився на дівчину.

— Гаразд, я бачу, що ви знаєте щось таке, чого не знаю я. Викладайте!

— Ми справді зникли… — почала Катя.

— Ми вже проходили в цьому місці, де знайшли тебе, — доповнив журналіст. — Ми зникли з цієї реальності і повернулися. Першим повернувся я, потім з’явилася Катя, я її знайшов. І ми пішли шукати тебе.

— І довго шукали?

— Хвилин п'ятнадцять, мабуть, — дівчина не була впевнена, через дивний плин часу у лісі.

— Все це до чорта дивно… — наступне питання Степан зовсім не хотів ставити. Від однієї думки серце болісно стискалося, але не поставити його він також не міг: — То що це було? Подорож у минуле?

— Ну… — Андрій та Катя вже встигли обговорити те, що вони бачили та пережили. Також мали час зробити кілька припущень. — Куди ти потрапив? — замість відповіді запитав журналіст.