Глава 38

— Ти вільний! — двері камери відчинилися. Слідчий стояв із запаленою цигаркою і чекав, коли в’язень вийде.

Степан був блідий та знесилений. З’явилися темні кола під очима, кількаденна щетина додавала пару років зверху.

— Тобі пощастило, сьогодні відбудеться поховання твоєї дівчини…

— Ага, пощастило так пощастило, — спокійна іронія була в словах Степана.

— …Ти ще встигаєш на поховання, — слова хлопця слідчий пропустив повз вуха.

— І чого це ви мене вирішили відпустити?

— Ти добре поводився ці два дні, — їх спокійна бесіда була схожа на діалог давніх друзів, які вирішили згадати минуле.

— Когось вбили?! — здогадався Степан.

— Свої речі можеш забрати на рецепції, — проігнорувавши питання, слідчий змінив тему.

— Угу, — Степан пошаркав до виходу.

Втрачати вже було нічого. Він намагався врятувати свою дівчину, і це йому вдалося. Але все одно вбивство повинно було повторитися, адже вона — необхідна жертва, щоб зупинити маніяка.

Зазвичай, дорога від відділку додому зайняла б не більше п’ятнадцяти хвилин, але цього разу Степан пересилював себе, щоб робити кожен новий крок. На очі одно наверталися сльози, він їх витирав, щоб бачити дорогу попереду.

В якийсь момент з’явилося бажання звернути з дороги, піти у парк і просто стрибнути в озеро. Він не знав, навіщо ще жити. Отримавши другий шанс, Степан своїми власними словами змусив піти кохану туди, де і перебував маніяк.

Він згадав фотографії з місця трагедії, і здалося, що вийшло б поетично, якби він зійшов з тротуару на дорогу під вантажівку. Саме в тому місці, де померла Настя.

Обдумуючи всі ці чудові ідеї, Степан не помітив, як прийшов додому. Зручне крісло перед телевізором чекало на нього. Увімкнувши балакучу коробку, він натрапив на повторення вчорашніх новин.

Його здогади були правильними, маніяк вчора ввечері вбив ще одну дівчину. Здавалося, що він знав жертву. Наче колись в минулому житті він вже бачив її. І хоча Степан не був впевнений, але йому здавалося, що минулого разу саме її вбив маніяк, після Насті.

Вимкнувши телевізор, ще якийсь час він сидів у тиші. Лише секундна стрілка в коридорі нагадувала про те, що час невпинно тече вперед.

Зібравшись з останніми силами, Степан встав і пішов в душ, щоб привести себе до ладу. На кладовищі його ніхто не буде чекати.

На те, щоб мати більш-менш пристойний вигляд, знадобилося трохи більше години. Про те, щоб швидко йти чи навіть бігти, мова не йшла, у нього просто не вистачило б на це сил. Тож не довго думаючи, Степан пішов на зупинку громадського транспорту та сів на потрібний автобус.

Він сподівався застати прощання біля будинку, але там вже нікого не було. Сусідки, бабці, що сиділи біля під’їзду у чорних хустках, витирали сльози. У них Степан дізнався, на якому кладовищі поховання. Тож не витрачаючи ні секунди, він повернувся на зупинку і поїхав, сподіваючись встигнути до того, як труну опустять у могилу.

Автобус не дуже поспішав, довго стояв на зупинках і «ловив» майже всі червоні сигнали світлофорів. І все ж таки Степан встиг на кладовище. Якраз у той момент, коли священник читав молитву.

Побачивши хлопця, батьки Насті ледь помітно посміхнулися. Вони були раді, що Степан встиг на поховання. Для них це мало велике значення, як і для нього самого.

Доки тривала вся церемонія, Степану вдавалося себе стримувати. В той час, як багато дівчат, подруг Насті, схлипували. Деякі жінки, яких він не знав, дуже гучно плакали, наче награно привертали до себе увагу.

Люди підходили до нього, висловлювали слова співчуття. Казали, якою чудовою була Настя, розповідали якісь гарні історії про неї. Сам же Степан половину слів навіть не чув, він був десь у собі, в своїх спогадах.

Після встановлення хреста всі поїхали назад до квартири Вітренків, батьків Насті. Помини тривали майже до вечора. Було багато чудових спогадів. Деякі з них Степан чув вперше.

І лише після того, як скінчився цей важкий день, повернувшись додому, Степан дав волю емоціям. Більше не було сил стримувати сльози. Тож вони заповнили очі, забираючи здатність чітко бачити цей світ. А коли очі переповнилися від цього океану, сльози потекли по щоках.

Він так само сидів на своєму улюбленому кріслі. Хміль поступово вивітрювався з організму, мозок чіткіше починав відчувати реальність. Це було потрібно в останню чергу. Тож Степан дістав зі схованки пляшку коньяку, яку тримав на якийсь щасливий випадок. Але не склалося. Тепер вона допоможе втопити горе.

Після спустошення половини пляшки, координація порушилася. Вимахуючи руками, він зачепив пульт, який впав та увімкнув телевізор.

— Хах, — посміхаючись, вигукнув Степан.

Його це потішило. Мозок вже плавав в приємному тумані алкоголю. Зараз він робив все те ж саме, що і минулого разу. Пив, щоб хоча б трохи притупити душевний біль.

Перебуваючи в напівсвідомому стані, якимось чином він почув новини:

«Екстрені новини! Як нам стало щойно відомо, міліція вийшла на слід серійного вбивці, якого люди встигли охрестити Хірургом. Під час затримання чоловік чинив опір і напав на одного зі співробітників правопорядку.

Працівники міліції відкрили вогонь на ураження. Тож цей чоловік більше не буде залякувати місцевих мешканців та працівників медичної служби.

Раніше цього вечора стало відомо про ще одну жертву. Приносимо щирі співчуття родичам загиблої дівчини.

Міліція досі не повідомила ім’я вбивці. Щойно стануть відомі нові подробиці цієї жахливої справи, ми вийдемо в ефір з екстреними новинами».

— Все ж таки його застрелили, як свиню… — починаючи сміятися, Степан випадково хрюкнув, що його ще сильніше розсмішило. — Як свиню… — трохи заспокоївшись, він налив собі ще трохи коньяку. — Так тобі і треба! Так… тобі… і треба!!! — кричав він на телевізор. Погойдуючись, Степан встав з крісла і запустив пляшку прямо в екран. — Сука! Тобі пряма дорога в пекло! — не втримавшись на ногах, знов впав у крісло. — Щоб тебе вічність варили в окропі!.. — вся злість вийшла, і він розплакався.