Глава 37

— Ти мене добре зрозуміла? — Степан стояв напроти Насті, даючи останні вказівки.

— Та добре зрозуміла!.. — її починала дратувати надмірна дбайливість свого хлопця.

— Повтори! — в свою чергу, його дратувало, наскільки байдуже було Насті на те, що відбувається навколо. Наче її це не стосувалося, і нічого поганого з нею не могло статися.

— Сьогодні тобі потрібно затриматися на роботі, і ти не зможеш мене зустріти.

— І?

— І я повинна повертатися додому з кимось, щоб не ходити самій темними вулицями.

— І?

— І не йти навпростець через парк, а обійти його!

— Молодець! — він поцілував її у лоба та обійняв.

— Ти вже поводишся, як мої батьки, — Настя вислизнула з обіймів.

— Бо ми переймаємося тим, що відбувається, і ми піклуємося про тебе!.. — Степан ще раз спробував обійняти, але дівчина відступила.

— Просто таке відчуття, що ви трохи перегинаєте палицю. Та й в новинах, я думаю, перебільшують, — вже стоячи в коридорі, Настя взувалася і надягала пальто, щоб піти на практику в лікарню.

— Ну, може, ти й маєш рацію… — а про себе подумав: як добре, що в неї немає часу, щоб дивитися вечірні новини. — Але все одно, будь ласка, будь обережною!

— Добре, добре! — зробивши кілька кроків, Настя підійшла і поцілувала Степана. — Все, я побігла, а то запізнююся, — і вибігла з квартири.

Вже майже два тижні Степан зустрічав Настю перед дверима лікарні. Наодинці вона спускалася лише по сходинках, далі вони поверталися разом. За цей час маніяк забрав життя ще у п’ятьох жінок, що працювали у різних медзакладах.

Настя знала лише про одну, ні він, ні батьки про інших нічого не казали. Так вони змовилися за спиною Насті. Та й Степан був цьому дуже радий, менше приводів для занепокоєння. Вона просто приходила додому і падала спати через втому. Тож ніякого телевізора.

Сам же Степан намагався знайти зв'язок між усіма жертвами. Але в газетах майже нічого не писали, та й в телевізійних новинах було небагато подробиць.

А прийти у медзаклад чи у міліційне відділення і поставити кілька питань він просто не міг. Це одразу викликало б підозру. Тож доводилося просто супроводжувати свою дівчину додому і сподіватися, що скоро все скінчиться.

Трохи затримавшись, Степан зібрався і пішов на роботу. Зміна тягнулася дуже довго. Він постійно думав про те, що не зможе сьогодні забрати Настю з роботи. Але на небо вийшов повний місяць і його не затуляли хмари. Тож дорогу було дуже добре видно, навіть без тієї невеликої кількості жовтих ліхтарів.

Степан сподівався, що нікого підозрілого не буде. Але якщо буде, його можна буде побачити заздалегідь. Настя встигне втекти. Саме на це розраховував Степан.

Вийшовши з роботи, він напружував ноги, щоб якомога швидше дістатися свого дому. У ці моменти Степан шкодував, що мобільні телефони надто дорогі, і просто так їх не придбаєш. Та ще й вони були з кнопками, а він вже встиг звикнути до сенсорних телефонів.

Попри те, що наказав Насті йти в обхід парку, сам він через нього і пішов, щоб зрізати шлях. Степан був впевнений, що йому нічого не загрожує. Тож він зміг зберегти багато часу, пройшовши по пішохідному мосту через Вишенське озеро.

Хоч і захекався, але йому вдалося заощадити час. Додому він «долетів» на десять хвилин швидше, аніж зазвичай. Вже зайшовши у під’їзд і підіймаючись по сходах на свій поверх, Степан трохи видихнув. Нарешті вдома, і нічого не сталося, зараз він побачить свою кохану.

— Настю! — відкривши двері, гукнув він у порожню квартиру. Всередині було темно і тихо.

Увімкнувши світло, Степан переконався, що Насті немає вдома, і вона не спить після важкої зміни. Всередині ворухнулося щось неприємне. Тривога, яка накопичувалася тижнями, і яку він приховував, знайшла лазівку. Тепер поволі вона розповзалася по всьому тілу. Але «найсоковитішим» місцем було серце.

Не встигнувши перевести дух та не зачинивши двері, він одразу побіг до батьків Насті. Менше ніж за десять хвилин Степан зміг добігти до їх будинку, сподіваючись почути, що Настя після зміни прийшла до них.

Але в один момент всі його страхи, переживання, тривоги справдилися. Вже нічого не мало значення. Всередині Степана щось надломилося, знову. Але тепер це відчувалося сильніше — наче відмерла частина душі. Перед під’їздом стояло кілька міліційних машин. Тепер йому знову доведеться все це пережити.

Похитуючись і ледь стоячи на ногах, Степан насилу зміг розрізнити у людях, що виходили з під’їзду, батьків Насті. Ноги задерев’яніли і більше не хотіли ворушитися. Він збирався щось сказати, але з рота вилітав лише стогін.

Мати Насті, як і Степан, ледь трималася на ногах і плакала, нічого навколо не помічаючи. Батько підтримував її і сам тримався, як міг. Побачивши хлопця своєї доньки, він підкликав його рукою. А сам допоміг дружині сісти в міліційну машину.

Несвідомо Степан почав рухатися, хоча по відчуттях — все ще стояв на місці. Коли він підійшов надто близько до машини, його зупинили:

— Гей, хлопче, йди звідси! — це мовив працівник правопорядку, трохи нижчий за Степана, але ширший рази в три. Своєю вагою йому вдалося б легко роздавити майбутнього детектива.

— Пустіть, це хлопець нашої доньки, — втрутився батько Насті.

Трохи вагаючись, міліціонер відійшов. Долаючи слабкість, Степан пройшов кілька останніх метрів і без зайвих слів обійняв батька своєї вбитої дівчини. Обійми тривали не дуже довго, їх перервали.

— Хто це? — звернувся інший міліціонер до свого підлеглого, який пропустив Степана.

— Хлопець померлої, — видавив з себе великий чоловік.

— Хлопець?! Де ти був годину тому? — відразу перейшов до справи, без будь-яких навідних питань, які б підготували Степана до допиту.

— На роботі, зміна допізна, — автоматично відповів, в голові все ще був туман, наче все це було сном.

— Хай їде з ними, — віддавав вказівки начальник, — у відділку допитаємо!