Глава 35

Різко здригнувшись, Степан нарешті прокинувся. Він не відразу зрозумів, де знаходиться. Сутінки залишили лише деякі обриси предметів, по яких майже неможливо було зрозуміти, що це. Одне було зрозуміло точно: він сидів на холодній лавці. 

На вулиці було прохолодно, але не настільки, щоб перейматися цим. Перевіривши всі кишені, йому не вдалося знайти телефон, щоб зв’язатися з Андрієм та Катею. Степан спробував підвестися, але одразу відчув запаморочення.

Здавалося, що його сильно напоїли, після чого перенесли туди, звідки він не зможе знайти вихід. Піднявши руку, щоб подивитися котра година, Степан згадав, що в нього звичайний механічний годинник. І ось тут трапилося дещо дивне. На його руці був простий електронний годинник із зеленим підсвічуванням часу. З таким годинником він ходив десь років двадцять тому.

Степана наче облили крижаною водою. Він піймав найсильніший ефект дежавю, який в нього колись бував. Жар з’явився десь всередині і швидко піднявся до голови. Попри холодну погоду, здавалося, що він ось-ось спалахне.

Увімкнувся вуличний ліхтар. Степан схопився за груди, він відчув такий сильний біль у серці, якого вже давно не відчував. Здавалося, що лезо ножа повільно входить в серце, все глибше. І достатньо буде одного різкого руху, щоб припинити цей біль, припинити взагалі будь-який біль.

Повільно відчуття болю почало відступати. І нарешті Степану вдалося піднятися з лавочки. Він стояв на широкій, побитій, асфальтованій доріжці, по обидві сторони від якої були лише дерева та кущі. Помаранчево-жовте листя засипало майже всю доріжку і весь парк.

Подивившись спочатку в одну сторону, а потім в іншу, він нікого не побачив. Степан був один, так само як і минулого разу, але це ненадовго. Він знав, де знаходиться, і знав, що трапиться далі, і це викликало новий біль у серці.

Глянувши на годинник, Степан став прямо під ліхтарем в очікуванні. Ще десять хвилин.

Він став так, щоб його було одразу помітно. Навколо була темрява, а до найближчого ліхтаря йти майже сто метрів. Це було дивне розташування освітлення у такому великому парку. Все своє життя він намагався зрозуміти, чому саме так були розташовані ліхтарі, але ніхто не міг дати відповідь.

Він постійно поглядав на годинник, але здавалося, що час зовсім не рухається. Однак десять хвилин все ж таки минули, і нарешті він зміг побачити силует людини біля найвіддаленішого видимого ліхтаря.

Вже скоро.

Зітхнувши, Степан став на середині доріжки і почав чекати, коли цей силует наблизиться.

Дівчина не поспішала. Наче Степан не чекав її вже понад годину. Він пам’ятав, як домовлявся зустрітися зі своєю дівчиною у «Вишенському парку», чи, як його тоді називали — парк «Дружби народів».

Під час довгого очікування Степан присів на лавку і задрімав. Прокинувся, коли сонце зайшло за обрій, а дівчини все не було. Вона просто забула про зустріч. Лють тоді його просто переповнювала. І на емоціях він багато чого наговорив.

Змерзлий та злий, йдучи, наостанок Степан кинув, що вони розходяться, і він більше не хоче її бачити. Це була їх остання зустріч. Того ж вечора, в тому самому парку її вбили. І про ті свої слова він шкодував всі ці двадцять років.

Але зараз, вона все ще була жива, і для неї нічого не сталося. Зараз злості не було, лише страх. Страх того, що він помиляється, страх того, що це не вона. А коли нарешті вдалося розрізнити обриси обличчя, з’явилася надія. Нарешті він отримав шанс все виправити.

Побачивши Степана на острівці світла, дівчина пришвидшилася. Лише за кілька десятків метрів вона згадала, що домовлялася зустрітися зі своїм хлопцем. Замість цього, після останніх пар, вона пішла гуляти з подругами. Останні метри вона мало не бігла.

Розвівши руки у сторони, дівчина мало не стрибнула на шию Степану, щоб той не сварився. Всередині вона вже відчувала провину, і сльози були готові вирватися назовні. Сором огорнув її повністю, їй хотілося провалитися крізь землю. Вона вже була готова майже на все, щоб загладити провину.

Степан виставив руку вперед, щоб зупинити свою дівчину. Минулого разу він це зробив через злість. Цього разу задля безпеки, він не був впевнений, що зможе утримати її, і що вони обоє не опиняться на сирій землі. Дівчина зупинилася і заклякла в двох метрах від Степана. На очі навернулися сльози, це було чудово помітно під жовтим світлом ліхтаря.

— Ти запізнилася! — дуже спокійно заговорив Степан. Від цього тону на спині дівчини виступила гусяча шкіра.

— Я… я… — їй не вистачало повітря, страх скував горло.

— Ходімо додому, в цей час тут небезпечно, — далі, без зайвих слів, Степан поклав долоні на її щоки, здіймаючи обличчя. Він торкнувся її губ. В цьому довгому поцілунку час не мав значення. Головне те, що нарешті вони знову були разом.

— Я… я… вибач, що запізнилася, — видавила з себе дівчина. Вона відчувала провину, і водночас цей поцілунок наче наділив крилами. Їй доводилося боротися з тим, щоб не розпливтися у посмішці. Адже запізнилася вона не на одну годину, і посмішка могла б бути сприйнята не правильно. Зараз вона знала, що стоїть на «тонкій кризі».

— Нічого страшного, Настю, ходімо додому!

Узявши свою дівчину за руку, він повів її з цього парку туди, де їй ніхто нічого не зробить.