Глава 34

Розплющивши очі, Катя побачила знайомі шпалери на стелі та стінах. Вона лежала у своєму ліжку, в своїй квартирі. Крізь не до кінця зашморгнуті штори пробивалися сонячні промені. Вони досить швидко нагрівали повітря в кімнаті, і ставало дедалі тепліше.

Катя не зовсім розуміла, що відбувається. Щойно вона була в темному, зимовому лісі, а тепер лежить у себе в ліжку, і на вулиці точно не зима. Як тільки вона усвідомила це, одразу підскочила і підбігла до вікна.

На вулиці все було зеленим, співали пташки. Люди здебільшого були в кофтинах, хоча траплялися й ті, кому вже було достатньо звичайної футболки.

Нічого не розуміючи, вона побігла до телефону, що лежав на приліжковій тумбочці, щоб подзвонити Степану. Його номера в телефонній книзі не було.

Головні шпалери в мобільному були змінені на стару фотографію. Подивившись на час, з переляку вона відкинула телефон подалі. Серце шалено калатало, в роті пересохло, а руки тремтіли. Не вірячи в те, що відбувається, вона потягнулася до волосся. Паніка повністю охопила її.

Не дуже розуміючи, що робить, Катя побігла до ванної кімнати. У дзеркалі вона себе не впізнала. Надто коротке волосся, худорлява, майже немає зморшок через стрес. У дзеркалі була вона, але молодша на три роки. Саме це налякало її в телефоні. Не час, який показував пів на дев’яту ранку, а 18-те травня 2019 року. Саме в цей день вона зустрілася з Лізою, щоб запропонувати їй встановити чіп.

Згадавши це, Катя подивилася на руку, у неї досі був встановлений під шкірою прилад для оплати їжі за допомогою своїх калорій.

— Ні, ні, цього не може бути… — паніка підходила до горла і ось-ось повинна була вирватися, — …це сон, лише сон… — вона швиденько відкрила кран і вмилася крижаною водою. Це ніяк не допомогло, вона все ще була у ванній кімнаті своєї квартири.

Задзвонив будильник на смартфоні.

— Дідько, і що мені робити? — дивлячись у дзеркало, запитала вона саму себе. — Андрій би знав, що робити… — зітхнувши продовжила свій монолог: — Треба збиратися для зустрічі з Лізою.

Вимкнувши нарешті будильник, Катя почала робити звичні ранкові справи. Зачіска, трохи макіяжу та легкий сніданок. На все про все пішло близько години.

Перед самим виходом з дому вона присіла на ліжко та подивилася на візитівку, яку повинна непомітно підсунути своїй подрузі. Спогади поволі огортали її, але їх кількість поступово збільшувалася. І чергова «хвиля» знесла дамбу, яку вона будувала протягом кількох років.

Катя згадала, якою спочатку щасливою була Ліза. Після чого все полетіло шкереберть. Злість, докори, приниження, самобичування і врешті-решт спроба самогубства. І все через той клятий чіп, який Катя збиралася запропонувати в найближчі кілька годин.

— До дідька! — кинувши візитку назад на приліжкову тумбочку, Катя перевдягнулася у комфортну, домашню одежу. Вона нікуди не збиралася йти.

Через годину її телефон «розривався» від дзвінків Лізи. Десь після п’ятого дзвінка почали сипатися повідомлення в усі можливі месенджери та соціальні мережі. Катя дивилася на все це і тихенько плакала. Більше вона не хотіла робити боляче своїй подрузі. Тож вирішила перечекати кілька діб, перш ніж знову зв’язатися з Лізою.

Дні відчувалися надто дивно. Вона наче жила у світі «дежавю», все це з нею вже відбулося. Тепер Катя знає, що роблять в тій лабораторії, до якої їй потрібно буде йти у найближчі тижні, щоб вийняти чіп.

Думки постійно поверталися до того, щоб почати погрожувати тим людям, що вона все розповість журналістам. Але зараз був 2019 рік, у неї не було жодних доказів на руках. Більш того, вони навіть не встигли створити інші пристрої, які призведуть до смерті багатьох піддослідних.

Навертаючи кола по кімнаті, Катя відчувала, наче вона повільно божеволіє. Стільки інформації, компромату, який просто неможливо використати.

Так минув тиждень, дуже складний для неї тиждень. Аж раптом, несподівано, задзвонив мобільний. Це була Ліза.

— Алло, — не встигнувши обміркувати свої дії, Катя взяла слухавку.

— Катю?! Ну нарешті, ледь до тебе додзвонилася… Де ти зникла? — Ліза була обурена тим, що подруга покликала в парк, а сама не з’явилася і навіть не попередила.

— Вибач, були проблеми з сенсором, довелося мобільний здавати в ремонт, — нічого кращого вона не змогла вигадати.

— А чого ти не прийшла без мобільного? — обурення потроху зникало, тепер в голосі виразно було чутно втому.

— Було погано, — на це питання вона не змогла нічого вигадати, тож спробувала одразу змінити тему. — Вибач, що не змогла тебе попередити. Як ти сама? Що нового?

— Уяви собі, я схудла на кілька кілограмів, — Ліза раділа як маленька, це було чутно через слухавку.

— Справді? — таке почути Катя точно не сподівалася. Вона знала, що її подруга надто багато їсть і вже важить близько ста кілограмів. І навіть не сподівалася, що Ліза зможе схуднути самотужки. Минулі спроби були безрезультатними.

— Ага, уявляєш… — вона перервала розмову на секунду, Катя почула, як Ліза п’є воду, — …ух, вибач, останні кілька днів сушить. П’ю воду і бігаю до вбиральні… Думаю, з водою і кілограми вимиваються, — засміялася Ліза.

— Я дуже рада за тебе, — обережно підтримала подругу. Такі дивні зміни були надто підозрілими.

— Дякую, я теж радію. Якщо вся справа у воді, то буду пити ще більше, — знову засміялася Ліза. — Ще записалася до окуліста. Наче все гаразд, але інколи фокусувати погляд складно… Мабуть, через те, що працюю перед монітором, — розмірковувала Ліза.

А от Катя мала інше пояснення. Цукровий діабет. Вона була майже впевнена в цьому.

Не відправивши подругу до лабораторії, вона викликала серйозні зміни в організмі Лізи. Точніше, Ліза сама їх викликала надмірним споживанням шкідливої їжі. Знаючи свою подругу, Катя була впевнена, що не зможе змусити її піти до ендокринолога. Тож треба було виправляти ситуацію.

Підійшовши до тумбочки, Катя знову взяла до рук візитівку. Вона знала, що буде далі, коли Лізі встановлять чіп, і була до цього готова. А от те, як довго вона проживе без лікування цукрового діабету, було важко спрогнозувати.