Глава 33

Андрій прокинувся на підлозі у старому, занедбаному будинку. Був ранок. Кілька секунд він намагався сфокусувати зір, щоб зрозуміти, де він, і як сюди потрапив. Повернувшись на бік, він помітив, як з його грудей з’їхав клаптик паперу. Тремтячою рукою Андрій взяв його до рук:

«Вибач, я мала йти. Наближався світанок. Не йди до хостела, залишайся у цьому будинку! Тебе не повинні знайти. Вночі я повернуся!!!»

— Не може бути… — записка випала з тремтячої руки. — Я не можу бути тут знову… — паніка піднялася з глибини підсвідомості, голова йшла обертом. В якийсь момент він не витримав і знову впав на підлогу. Андрій дивився у стелю, і намагався зрозуміти, це сон чи щось гірше.

Коли страх пішов і знову з’явилася можливість критично мислити, Андрій почав згадувати. Він повинен був робити все те саме, що і минулого разу. Тож час було збиратися і йти до Яни, через площу міста та іншими бічними вулицями.

Так він і зробив, піднявся на гору, вийшов до кафе. Весь цей час у нього було відчуття дикого дежавю. Швидким кроком Андрій переходив з однієї вулиці на іншу, щоб ніде не помилитися. Аж в якийсь момент зупинився, як вкопаний.

Ще кілька вулиць — і його повинна схопити поліція. Потім в’язниця, втеча, схованка, викрадення Яни і зустріч з викрадачами.

Зараз, коли він знав, чим все це закінчиться, Андрій міг скоротити цей шлях. Не довго думаючи, він звернув на іншу вулицю і далі вже обережно пішов до будинку Яни.

Перш ніж вийти на перехрестя, він визирав, щоб пересвідчитися, що нікого немає, і продовжував свій шлях. Витративши на цю дорогу майже пів години, нарешті він стояв перед потрібним двором.

Андрій переліз через паркан і пішов до льоху, де можна було сховатися. В будинок він вирішив не заходити, щоб випадково сонячне світло не потрапило на Яну.

Весь день він провів у темному льоху. Шлунок вже почав вимагати їжі, але він не міг себе виказати. Тож сидів і чекав, коли почне заходити сонце. Андрій досі пам’ятав ті відчуття нерозуміння та розгубленості, які відчував під час світанку та заходу сонця, коли на вулиці нікого не було.

І ось нарешті він дочекався. Яна трохи прочинила двері і визирнула на вулицю. Сонце зникло, але на вулиці все ще було добре видно. Стиснувши зуби і потираючи руки, дівчина нарешті вийшла на вулицю. Вона досить швидко йшла через подвір’я. Вона не встигла дійти до хвіртки, як з льоху вистрибнув Андрій:

— Яно! — від несподіванки вона смикнулася, трохи відстрибнула, не встояла на ногах та впала. — Оу, вибач. Вибач мені, будь ласка, — Андрій підбіг до Яни і, підтримуючи, допоміг їй підійнятися.

— Як?.. Як ти тут опинився? — шок на обличчі можна було легко побачити. Вона була блідою, з порцеляновою шкірою. Яна виглядала так само, як при першій їх зустрічі.

— Довго розповідати… Треба їхати, швидко! — квапив дівчину Андрій.

— Стоп, як ти дізнався, де я живу? — нарешті шок почав відходити, і мозок запрацював. А заразом повернувся дискомфорт від заходу сонця, з’явилася слабкість. — Треба повернутися у будинок!..

— Я знаю, де вони сховали машину! Ми можемо зараз же поїхати, доки вони всі не повиходили з будинків! — слова ковталися, він був надто збуджений, щоб чути те, що казала йому Яна. Він намагався потягнути її за руку, але безрезультатно.

— Мені треба повернутися в будинок, — похитнулася дівчина. Вона ледь стояла на ногах. — І я не можу поїхати з міста! — нарешті Андрій її відпустив, і вона попленталася додому.

Тільки після останніх слів він зрозумів, яку дурню накоїв, одразу прийшовши додому до Яни. Намагаючись не повторити старих помилок, йому вдалося скоїти нову, ще гіршу.

Андрій досі пам’ятав ті відчуття щастя, коли вони вдвох змогли покинути місто. Йому так хотілося це повторити, не втрачаючи зайвого часу, що він забув, що передувало цій можливості. Тепер він повинен був все виправити. Тож він пішов до хати.

— Яно?! — обережно зазирнув в середину.

— Я тут, — дівчина у ванній кімнаті намагалася відтерти бруд з одежі.

— Вибач мені, я надто поспішав. Я забув, що ти не можеш покинути місто.

— Як ти мене взагалі знайшов? Тебе могли помітити! Я ж просила, щоб ти залишався на місці, — вона зітхнула, бруд прибрати не вдалося, тож їй доведеться перевдягатися.

— Знаю, знаю! Вибач, я вчинив безглуздо.

— Тобі треба швидко забиратися з міста, тебе хочуть вбити! — нарешті Яна згадала, заради чого так ризикувала, коли вийшла на вулицю, одразу після заходу сонця. Повільно підійшовши до Андрія, вона його обійняла і тихенько заплакала.

— Ну не плач, все буде гаразд! — обережно він гладив її волосся і притискав до себе. — Треба поговорити!

— Я так за тебе переймалася…

— Не треба! Я можу дати собі раду, — Андрій подивився в очі дівчини і, не замислюючись, одразу впився в її губи. Так минули кілька довгих хвилин.

— Про що… про що ти хотів поговорити? — туман радості накрив Яну. На обличчі нарешті з’явилася усмішка, мила та щира. В очах можна було побачити вогники любові.

— Як я тебе знайшов. Треба тобі дещо розповісти.

— Точно! — вона спробувала зробити серйозне обличчя, але очі продовжували посміхатися.

— Я знаю, що сталося з твоїм батьком!

Вся радість з обличчя зникла. Вона була напружена та налякана одночасно. Вона жадала дізнатися відповідей, але так само боялася їх.

— Кажи!

— Не тут, — Андрій озирнувся, — ходімо краще до льоху. Щоб мене випадково не побачили, там точно мене не будуть шукати.

— Гаразд, — пропозиція була настільки логічною та правильною, що Яна здивувалася, як це їй самій не спало на думку. — Тільки мені треба перевдягнутися.

— Буду чекати тебе у льоху, — шлунок журналіста дав про себе знати. Майже добу він нічого не їв.

— Думаю, ти знаєш де знаходиться льох?! — почувши буркотіння шлунка, Яна посміхнулася. — Я тобі щось розігрію.

— Дякую, я б не відмовився, — після чого Андрій швиденько вийшов з хати та пішов до льоху.