Глава 32

Пройшовши всього кілька метрів, Степан різко зупинився.

— Що, щось побачив? — з-за плеча заглядав журналіст.

— Ні, дещо згадав, — повернувшись, відповів детектив, — пам’ятаєш, що зі мною було минулого разу, коли ми зайшли у ліс?

— Так, тобі стало погано.

— І що ти зробив?

— Замовляння. Дав тобі нове ім’я для духів, — після цих слів, Степан ледь помітно кивнув на дівчину.

— Що ви там шепочетесь? — Катя не дуже звертала увагу на чоловіків, вона ворушила сніг ногами, намагаючись щось знайти.

Погоджуючись з підказкою Степана, Андрій підійшов до Каті:

— Треба дещо зробити…

— Хм?.. — пропустивши зміст розмови, Катя не надто добре розуміла, що відбувається.

— Заплющ очі і постій спокійно хвилину.

— Це ще навіщо? — їй це здавалося досить підозрілим.

— Зроби, будь ласка, так, як він каже! — втрутився Степан. — Після чого підемо далі.

— Ну гаразд, — неохоче погодилася Катя і заплющила очі.

— *Superiores invoco spiritus! Hic fiat hospes in mundo tuo, cognoscat te suo nomine novo — Intrepidus viator, — приклавши руки до скронь Каті, Андрій казав своє замовлення. — Думаю, все! — тепер він звернувся до Степана.

— Чудово, ходімо далі!

— Постривайте! Що це щойно було? — дівчина була спантеличена.

— Щоб тобі не стало погано через те, що знаходиться у лісі, — пояснив Андрій.

— Зрозуміло… Хоча ні, нічого не зрозуміло. Що ти щойно сказав?

— Дав тобі нове ім’я, для духів. Раджу запам’ятати!

— Яке ім’я? — тепер Катя була трохи налякана.

— Intrepidus viator.

— І що це означає?

— Безстрашний мандрівник.

— Хм, — вона розплилася в усмішці, — а повтори ще раз.

— Intrepidus viator, — зітхнувши повторив Андрій.

— Intrepidus viator. Мені подобається, — все так само з усмішкою відповіла Катя.

— Чудово, тепер можемо йти?! — ця розмова почала втомлювати Андрія.

— Так, ходімо! — Катя продовжила ворушити сніг.

— Що ти робиш? — поцікавився Степан, не встигнувши зробити і кроку.

— Шукаю добру палицю!

— Навіщо? — він не очікував такої відповіді і був здивований.

— Ну, я мандрівник, а куди мандрівник без палиці?! — вона хитро посміхнулася, даючи зрозуміти, що це жарт.

— Андрій дав тобі це ім’я щойно, а ти до цього шукала… напевно, цю палицю.

— Я завжди відчувала себе мандрівником! — продовжувала жартувати дівчина.

— Катю! — закотив очі Степан.

— Ну, гаразд, — вмить вона стала більш серйозною, — ви казали, що попереду можуть бути ями після відкопаних тіл. Отже, треба промацувати дорогу перед собою, щоб не впасти і не забитися.

Степан розвернувся і пішов углиб лісу, поруч йшов Андрій. Кроків за п’ять позаду йшла Катя. Ліхтарики освітлювали шлях попереду. Снігу навколо було трохи менше, ніж на автомобільних дорогах. Частина сніжинок зупиняли свій танець на гілках дерев, так і не долетівши до землі. Деінде можна було побачити папороть, яку не встиг закутати сніг.

— Може, вимкнути один ліхтарик? Заощадимо батарейки, якщо доведеться довго блукати.

— Угу, — вимкнувши ліхтарик, Андрій більше нічого не додав.

— Про що розмовляєте? — весело запитала Катя, наздогнавши чоловіків. В руках вона тримала палицю товщиною в два пальці.

— Вирішили заощадити світло ліхтариків, — так само як і Андрій, монотонно, відповів Степан. В середині нього вирувала буря, але відчував він апатію. 

— Андрію!

— Що?

— Щось не так!

— Знаю! Відчуваю!

На їх обличчях не було жодних емоцій, наче вони були порцеляновими ляльками. Голоси звучали монотонно, наче їм було нудно.

— Так і що, мені теж вимкнути ліхтарик? — Катя наче не помітила, що відбувається щось дивне.

— Ти знаєш, що з нами відбувається?

— Думаю, це вплив цього місця.

— Так швидко? Ми наче тільки відійшли від машини. Її ще можна розгледіти… — обернувшись, Степан не побачив ні машини, ні дороги. Лише дерева і темряву. Навіть слідів від взуття не було — все замело. — Цього не може бути!

— Ми вже далеко відійшли! — констатував Андрій.

— Гей, хлопці, чого це ви?.. — Катя встигла відійти досить далеко вперед і не помітила, як обігнала чоловіків. — Чого ви там застрягли?

— Як довго ми йдемо? — звернувся детектив до дівчини.

— Не знаю, десь пів години… — невпевнено відповіла вона.

— Не може бути, ми ж тільки відійшли від автівки! — Степана переповнював страх. А зовні здавалося, наче він от-от засне. Вони і минулого разу заплуталися у часі, але обидва цього не помітили, та й пройти встигли далі, перш ніж щось пішло не так. Цього разу все було інакше. — Як ти пам’ятаєш, що ми йшли пів години?

— Ну, не знаю. Я шукала палицю, доки ви мовчки йшли попереду. На початку лісу було багато снігу, та й навколо зростала папороть. Коли кущів та снігу стало трохи менше, я знайшла палицю і наздогнала вас, — вона знизала плечима, наче це було очевидно.

— Дідько, — тільки і зміг вичавити з себе Степан. Він і справді не помітив раніше, що снігу стало менше.

— Катя помиляється! — нарешті забалакав Андрій.

— Ти про що? — обурилися дівчина.

— Минуло не пів години, а майже дві, — журналіст показав годинник на телефоні.

— Ні, не може бути! — запанікувала Катя. — Ми не могли стільки пройти! Я б, мабуть, запам’ятала… — остання фраза пролунала вже не так впевнено.

— Що нам робити далі? — невпевненість закралася у серце Степана. Він не знав, як їм бути, якщо вже на початку їх очікували проблеми. Він не уявляв, що їх чекає далі.

— Йти далі! А що нам залишається?

— Чому ви так дивно розмовляєте? — тільки зараз Катя помітила, що супроводжуючі її чоловіки не виказують жодних емоцій.

— Ти впевнений, що нам потрібно йти далі, вглиб лісу? — поцікавився Степан, після чого відповів Каті: — З нами все гаразд! А от з лісом — ні!

— Хіба ти погано почуваєшся? — Андрій звернувся до детектива.