Глава 30

— Як вважаєш, що нас там чекає? — Катя обережно складала всі свої речі у сумку.

— Й гадки не маю... Це потрібно питати в Андрія, але, як я зрозумів, він і сам не впевнений в тому, що нас там очікує... — Степан з цікавістю дивився на рухи дівчини. — Тобі дійсно потрібні усі ці речі в лісі? — обличчя детектива було більш красномовне, ніж він сам. Брови підняті, незадоволений вигин губ, зморщений ніс. Йому не дуже подобалося, що вони так довго тут затрималися.

— Ні, звичайно! — Катя здивувалася такому дивному питанню.

— Тоді навіщо ти це робиш?

— Ми йдемо полювати на божевільного вченого, який може бути не людиною. Та ще йдемо вночі у ліс. Невідомо, чого очікувати, тож нехай мої речі будуть складені, якщо я не повернусь. Власники квартири зможуть просто викинути сумку чи відправити посилкою до мене додому, — Катя казала ці слова, а її руки тремтіли.

— Я впевнений, що...

— Ні, не кажи, що все буде гаразд! — на її очах з'явилися сльози, вона мотала головою. — Ти не можеш цього знати. Ніхто не може знати, що станеться... — Катя згадувала події, які сталися з її подругою. Ліза мало не померла, хоча спершу здавалося, що все гаразд.

— Тоді, може, тобі...

— Не треба мені допомагати, — заперечила Катя, коли побачила, що Степан до неї потягнувся, — краще я сама, це мене заспокоює. Не знаю, як тобі, мені страшно до всирачки, — вона продовжила збирати свої речі, навіть не витерши сльози.

Степан не знав, що ще додати. Під час своєї роботи йому доводилося зустрічатися з особливо буйними людьми. Він ніколи не знав, буде у людини ніж чи пістолет. Така робота завжди мала ризик для життя, і він звик до цього. Але цього разу Катя мала рацію. Тут вже справа зовсім не у ножах та пістолетах.

Він бачив дивного білого лиса, який допомагав йому та Андрію. І це вже не кажучи про дорогу з дивними квітами. А вони тоді наче і недалеко зайшли у ліс, та й недовго там були. Глибше все може бути набагато гірше.

— Наче усе!.. — Катя застібнула свою сумку і поклала її на заправлене ліжко. — Можемо їхати!

— Так, поїхали! — Степан взяв сумку і пішов до виходу.

— Гей, що ти робиш? Куди ти її потягнув? — вона збиралася відібрати сумку, але в останню мить передумала.

— Подзвони власникам квартири, скажи, що ти з'їжджаєш. Ключі залиш сусідам!

— Це ще навіщо? — і хоча вона відчувала серцем, що так буде краще, але Катя не розуміла, навіщо це Степану.

— Ти справді думаєш, що буде краще, якщо ти зникнеш і залишиш речі тут? Вони будуть тобі дзвонити, шукати... Підключать поліцію... Поліція здогадається шукати тебе в лісі. Вони не зможуть нас знайти, а от загинути — легко!..

— Так, мабуть, ти маєш рацію... — досить тихо відповіла дівчина.

— Залишиш речі у мене! Якщо зникнемо всі разом, то речі будуть в одному місці, — сам Степан не дуже вірив у те, що сказав про поліцію. Але те, що власники квартири будуть незадоволені — це точно. Гірше буде, якщо вони затримаються в тому лісі на кілька днів, а власники вже викинуть речі Каті у смітник. Він пам'ятав, що час у лісі протікає якось інакше. Тож речі Каті точно будуть в безпеці до їх повернення.

— Зараз подзвоню власникам, — погодилася Катя.

— Чудово, буду чекати в машині, — з сумкою він пішов до виходу.

Дорога до Степанового дому зайняла десять хвилин, і весь цей час вони їхали мовчки, занурившись у власні думки.

Катя намагалася вгамувати внутрішній страх. Вона сподівалася, що їй не доведеться робити якийсь страшний вибір, який зробила її подруга. І в той самий час вона усвідомлювала, що, якщо знадобиться, вона зможе зупинити того божевільного вченого. Її руки стиснулися в кулаки.

Степан же переймався за дівчину більше, ніж за себе. Він вже бачив людей в такому стані. Цей адреналін та страх можуть нашкодити тим, хто до цього не готовий. І, на його думку, Катя зараз, як натягнута струна, що може розірватися від тяжіння та зашкодити тим, хто поруч.

— Ну, ось тут я і живу! — він припаркував свою машину у дворі багатоповерхівки.

— На якому поверсі ти живеш?

— На четвертому. Ходімо!

Останні кілька місяців Степан не ризикував їздити на ліфті. Адже невідомо, коли вчергове може зникнути світло, і на який час. Тож цього разу, як завжди, довелося підійматися сходами.

— Проходь, — Степан пропустив гостю вперед і лише потім увійшов до своєї квартири.

Вся квартира була оформлена в нейтральних світлих кольорах. Катя зауважила, що всередині досить затишно, не було багато бруду та сміття. Але все одно відчувалася відсутність жіночої руки. На стінах не було картин, на підвіконнях не було квітів. Складалося враження, що тут не жили, а лише приходили поспати та поїсти.

— У тебе досить… затишно, — лише сказала Катя.

— Дякую! Проходь, розташовуйся, — монотонно, беземоційно відповідав хазяїн квартири. Як це робив вже багато разів. — Зараз поставлю каструлю з водою. Сподіваюся, ти не проти макаронів?!

— Зовсім не проти, — посміхнулася вона.

— Чудово, в мене ще є котлети та салат, — він і сам посміхнувся.

Поки грілася вода, Степан почав шукати потрібні речі для походу в ліс. Він не хотів втрачати жодної хвилини.

І одразу на ліжко з шафи полетіли різні речі: тепла кофта, шарф, потім ще один шарф, кілька шапок, светр, рукавиці і нарешті Степан знайшов пальчатки, які так шукав.

— Минулого разу пальці змерзли, — пояснив він, побачивши здивоване обличчя Каті.

— Давай допоможу все скласти назад.

— Дякую, але я і сам можу впоратися, — Степан на секунду завмер, прислухався. — Вода закипіла. Зараз повернуся! — і зник у дверному проході.

Зваривши макарони і повернувшись, щоб запросити свою гостю на обід, Степан побачив, що Катя все ж таки склала речі, та обережно поклала їх у шафу.

— Я вирішила допомогти, — вона посміхнулася самими куточками губ.

— Дякую, — тільки і зміг сказати він, а сам думав про те, що потім доведеться все перекладати, щоб точно знати, де які речі лежать. — Обід готовий, прошу до столу, — не дочекавшись бодай якоїсь відповіді, він знову пішов на кухню.