Глава 29

— Ну, як усе пройшло? — доки Степан ходив повідомляти погані новини, Андрій встиг пересісти за кермо своєї машини. Він почувався вже набагато краще.

— Ух... — детектив плюхнувся на пасажирське сидіння. — Цей дурень знову кинувся на мене з кулаками... Я розумію, що він засмучений, але кожного разу кидатися на людей — це вже дурість.

— І що ти?

— А що я? Цього разу я був готовий, — Степан знизав плечима. — Він швидко полетів на підлогу. А коли нарешті вгамувався, я зміг розповісти, що їм робити далі, — він зітхнув. — Шкода мені ту жінку, живе з таким йолопом, який не вміє тримати себе в руках. Не здивуюся, якщо він підіймає на неї руку.

— На жаль, деякі звикають і бояться піти від таких тиранів, — погодився Андрій. — У всіх побували, у кого ти хотів?! Їдемо до Каті?!

— Так, поїхали до міста, треба зібратися і трохи відпочити. Підкинеш до моєї машини?

— Хочеш поїхати на своїй?..

— А чого вона буде стояти хтозна-де біля лісу?! Крім того, у мене там речі лежать.

Андрій більше нічого не сказав, лише кивнув, погоджуючись. Він завів автівку і досить скоро вони опинилися біля машини Степана.

— Зараз вже початок третьої, — звірившись з годинником, почав Степан, — їхати нам близько години. Плюс час на те, щоб знайти квартиру Каті, взяти все необхідне, що нам може знадобитись цього разу у лісі. З тим розрахунком, що ми вже встигли дізнатися... Я пропоную відпочити кілька годин, і виїхати скажімо о шостій годині вечора!..

— А не запізно?

— Навіть якщо ми виїдемо о п'ятій чи о четвертій, повернемося ми сюди все одно затемна чи у сутінках. А зайві кілька годин відпочинку можуть нам знадобитись. Хтозна, як довго ми пробудемо в цьому лісі...

— Вночі у лісі ніколи нічого гарного не відбувається, — зітхнув Андрій, пригадуючи власний досвід. — Добре, так і зробимо. Ти заїдеш до Каті?

— Так, вона залишила мені адресу... Треба буде ще подзвонити, може, її все ще не відпустили з лікарні.

— Тоді домовилися, о шостій виїжджаємо.

— Угу, — Степан потиснув руку Андрію, підкріпивши домовленість.

Машина Андрія зникла з поля зору, доки Степан відчиняв і сідав у свою автівку. Салон машини був холодним, лобове скло вкрилося морозним візерунком. Степан одразу ж увімкнув обігрів салону. І лише зігрівшись і трохи розслабившись після складних розмов, він нарешті вирушив до Вінниці.

Їхав він у повній тиші, поринувши у свої думки. Степан прокручував у голові сьогоднішній день. Він не міг забути очі батьків, які більше не побачать своїх дітей. Заперечення, гнів, торг, депресія та прийняття — він знав стадії, через які усім доведеться пройти.

Степан зауважив, що під час розмов, зазвичай, жінки швидше доходять до стадії депресії, в той час, як чоловіки зупиняються на гніві або торзі. Хоча, зазвичай, далі заперечення не доходить. Але поступово і чоловіки починають рухатися до прийняття, хоча на це йде більше часу.

Прокрутивши в голові кілька разів сьогоднішні розмови, Степан перейшов до планування вечора. Потрібно було зробити все максимально швидко, щоб було більше часу на відпочинок. Степан почав розмірковувати вголос, що йому потрібно:

— Ліхтарик... треба перевірити чи заряджений він. Ще треба заправити машину, — підказав він собі, подивившись на рівень пального. — Треба знайти пальчатки... — між кожними згаданими речами минало близько хвилини. Зосередитись на «полюванні» було складніше, ніж він очікував. В голові крутилася одна думка, на яку Степан не звертав уваги. І все ж таки йому довелося змиритися з нею: — Потрібно дістати зброю! — він зітхнув.

В нього вдома лежав пістолет. Працюючи в поліції, він отримав ліцензію на носіння зброї. Пішовши з минулого місця праці, він зберіг цей дозвіл і купив собі пістолет. Час від часу Степан його діставав з сейфа та перевіряв, начищав — тримав у справному стані. Досі йому не доводилося кудись їздити зі зброєю. Цього разу він був впевнений в тому, що це необхідно.

— І треба забрати Катю, — нагадав собі. Діставши телефон, детектив швиденько набрав номер дівчини. — Катю, привіт, — несвідомо він посміхнувся, — я скоро вже буду у Вінниці, можу тебе забрати. Ти зараз де?

— Степане?! Я де?.. Тут це, невеличка проблема... Я досі в лікарні. Мене не відпускають і знову виставили охоронців, слідкувати за моєю палатою, — збентежено відповідала дівчина.

— Дідько, — пошепки відповів він. А потім вже звичайним голосом додав: — Я скоро буду, щось вирішимо.

— Добре, чекаю!

Закінчивши розмову, Степан піддав газу. Тепер йому треба було ще витягнути Катю з лікарні замість того, щоб збирати речі.

Він був певен, що це діло рук Руслана, який відправив патрульних за ними стежити. Але загубивши з поля зору переслідуваних, патрульні доповіли про це. Ще Степан був впевнений, що поліціянти доклали, що втратили слід у самому Кочедижнику.

Руслан не був дурнем, він здогадався, що дівчина щось знає. І що вони про щось домовились. Тож тепер він чекав доповіді від своїх підлеглих.

Степан усе це розумів, сам би так вчинив. Тож треба було вигадати, як непомітно забрати дівчину. Чи взагалі нічого не вигадувати і просто розібратися з охороною. Ці ідеї могли б бути досить перспективними, але жодна з них не влаштовувала Степана.

Час неупинно спливав, а він все ніяк не міг вигадати, як забрати Катю. У голові виринали образи з американських фільмів, де охоронцям приносять пончики чи каву зі снодійним. Ще він згадав, що в якомусь фільмі в туалеті влаштовували потоп, і охоронці з усім персоналом йшли подивитися, що відбувається.

Ці думки викликали одночасно сум та роздратування. Замість того, щоб вигадати щось доцільне, він згадував тупі варіанти з фільмів. Степан злився на себе всю дорогу за неспроможність придумати план для такої простої справи.

Несподівано для себе, він заїхав на стоянку при лікарні. За усіма своїми думками він не помітив, як доїхав до своєї цілі. Подивившись у дзеркало заднього виду, він зітхнув через відсутність якогось плану дій: