Глава 28

Дорога зайняла небагато часу. Всього кілька хвилин — і Степан зупинив автівку біля хвіртки. Його руки трохи тремтіли. З'явилося це неприємне тягуче відчуття, коли треба повідомляти погані новини.

— Ти як? — детектив звернувся до свого компаньйона.

— Зі мною все буде добре! Йди вже! — Андрій прикрив очі рукою, зменшивши кількість яскравого світла майже до нуля.

— Гаразд, — Степан зітхнув і вийшов з машини.

Цього разу він вирішив не стукати у хвіртку. Узявши до рук телефон, в контактах він швидко знайшов потрібний номер і натиснув на виклик. Довго чекати не довелося, вже на третій гудок йому відповіли.

— Алло, я вас слухаю, — жінка була стурбована.

— Пані Лідіє, це вас турбує приватний детектив Степан Земко... — закінчити йому не дали.

— Так, я вас записала у себе в телефоні, — розмовляла вона настільки швидко, що Степан ледве розумів слова. — Ви щось дізналися, є якісь новини про Ігоря?

— Саме по цьому питанню я вам і дзвоню. Я біля вашої хвіртки, ви б не могли вийти до мене?

— О-о-о... Так, так, зараз вийду... — і кинула слухавку.

Андрій зі свого місця погано чув розмову, тож швидко кивнув, наче питаючи: «Що там?»

На це Степан набрав повні груди повітря і знову зітхнув. Серце, яке шалено калатало від очікування, почало потроху уповільнюватися.

Жінці знадобилося менше хвилин, щоб підбігти до хвіртки. Вона потягнула її на себе так сильно, що здавалося, наче двері злетять з петель. Першу секунду на її обличчі була посмішка. Лідія сподівалася, що зараз побачить свого сина, цілого та неушкодженого. Але реальність виявилася більш жорстокою. Вона не побачила свого сина.

— Пані Лідіє...

— Де мій син? — вона вся тряслася. — Де мій син? — голос надломився, вона мало не кричала. — Де мій син?! — її неможливо було зупинити. Вона кричала, і в цьому крику було благання. На очах з'явилися сльози.

— Пані Лідіє, мені вдалося знайти вашого сина, — Степан говорив повільно, щоб і самому не зірватися на крик, — на жаль...

— Ні, не кажіть цього!.. Він живий, я знаю! Ви знайшли не того! Ви знайшли не того! — врешті-решт вона не витримала і розплакалася. Лідія кричала, плакала і кинулася на Степана з кулаками. Вона била по його плечах та у груди. Сльози застилали очі. Вона не мала на меті скривдити детектива, але чути те, що він збирався сказати, вона теж не хотіла.

Не довго думаючи, Степан обхопив жінку і притиснув її до себе, він її знерухомив. Після чого продовжив:

— На жаль, я нічого не міг зробити...

— Ні, ви помиляєтесь! — жінка намагалася вирватися з обіймів, але сил в неї не було. — То не мій син, ви помиляєтесь! — більше вона не кричала, лише плакала. В якийсь момент її ноги не витримали і підігнулися. Від падіння її врятували саме обійми детектива.

— Ваш син помер одразу після зникнення, наскільки я можу судити, — він це казав, а Лідія не припиняла ридати. Цей біль пробирав настільки, що вона кричала, хоча це більше було схоже на виття.

— Ви помиляєтесь! Це не він! — вона востаннє спробувала вирватися. Степан навіть не зарахував це за спробу, настільки слабко вона намагалася відштовхнутись.

— Вам потрібно буде відвідати поліційний відділок у Вінниці...

— Ні! Ви помиля... — Лідія не витримала і втратила свідомість.

— Потрібна допомога? — з вікна визирнув Андрій, який весь час спостерігав за тим, що відбувається.

— Ні, тобі ще треба відпочити, я сам занесу її до хати, — не зволікаючи, Степан взяв жінку на руки.

— Давай я хоч притримаю хвіртку та двері, — Андрій все ж таки вийшов з машини.

— Було б чудово, дякую!

Більше нічого не кажучи, Степан поніс Лідію до хати. Андрій, прикривши двері у хату, повернувся до автівки.

Обережно поклавши жінку на ліжко, детектив набрав води у чашку і присів поруч Лідією. Намочивши пальці, він обережно ними провів по лобі та щоках. Степан так зробив кілька разів, доки жінка не почала приходити до тями.

Її очі то відкривалися, то заплющувалися знову. Він не заважав Лідії, знав, що на це може знадобитися якийсь час. Нарешті жінка почала швидко кліпати очима і озиратися навкруги.

Степан бачив по її очах, що Лідія розгублена і не розуміє, що відбувається. Її погляд не міг ні на чому сфокусуватися. Свідомість все ще плавала у тумані.

— Випийте води. Стане краще! — Степан вирішив, що час настав, щоб заговорити. Він протягнув чашку.

І як тільки Лідія почула голос, вона нарешті змогла сфокусуватися на гостеві.

Розтуливши рота, вона хотіла щось сказати, але не змогла. Жінка простягнула тремтячу руку та спробувала взяти чашку, але її руки були надто слабкими, тож Степан підсів поруч і допоміг їй зробити кілька ковтків.

Нарешті Лідія підняла руку, даючи зрозуміти, що вона напилася. Степан поставив чашку на тумбочці.

— Лідіє, — він спокійно звернувся до жінки, сподіваючись, що вона все ж таки може його послухати. — Ви пам'ятаєте, що я вам казав про вашого сина? — на це Лідія не відповіла, просто опустила очі. Вона почала розгладжувати складки на одежі. — Мені вдалося знайти вашого сина, але, на жаль, запізно, — Степан дивився за реакцією своєї співрозмовниці. Жінка не відводила погляду від своїх рук. Однак, після сказаних слів вона стисла губи так, що ті аж побілішали. — Вашого сина було вбито. І він — не єдина жертва...

— Це той... той чоловік у машині... він зробив? — з її очей котилися сльози. Не було жодного зайвого звуку. Вона так само розгладжувала одежу і дивилася на руки.

— Ні, той чоловік допоміг мені знайти вашого сина і інших жертв.

— Ви... ви впевнені, що це мій син? — її думки досі не могли зібратися докупи, вона наче вихоплювала слова з потоку своєї свідомості, і повільно зв'язувала їх у повноцінні речення.

— Я майже впевнений, що це ваш син. Але вам все одно потрібно буде поїхати до поліційного відділку для впізнання тіла.

— Тож... це все ж таки... може бути... не мій Ігор?! — голос був холодним та відстороненим, в цих словах не було надії. Пусті слова, які промовляла спустошена всередині жінка.