Глава 27

— Що? Хто? — Андрій, сам того не розуміючи, почав крутити головою, відводячи погляд від дороги. Машина почала виляти. Степан схопився за кермо.

— Дивись на дорогу! Не вистачало, щоб ми не доїхали до місця і теж стали привидами! Крім того, не треба себе видавати. Від них треба відірватися, але зробити це треба по-розумному, — в голові у Степана стукало від різкого руху рукою. Але він все ще продовжував тримати кермо, не даючи Андрію крутитися.

— Але хто за нами слідкує? Я нікого не бачу! — журналіст нарешті перестав крутитися і подивився у дзеркало заднього виду. Він бачив звичайні машини, якісь їхали швидше, якісь повільніше — нічого незвичайного.

— Думаю, їх за нами послав Руслан. Він нам не довіряє, і я його розумію.

— От же падлюка! Ми з ним домовилися, що ми йому здамо тих людей, — він стиснув кермо до білини в кісточках.

— Не звертай уваги!.. — він нарешті прибрав руку з керма.

— Але ж тобі треба... — Андрій не закінчив, лише провів рукою по своїй щелепі.

— Десь в містечку відірвемося, на кілька поворотів, а там подивимося, що можна зробити. Зараз ми все одно їдемо до батьків хлопців, наші переслідувачі нічого цікавого не побачать. А от коли заберемо Катю, тоді і будемо думати, що робити.

— Скажи хоча б, в якій вони машині?!

— Он бачиш на горизонті сіру «крапку»?.. — Степан дивився в те саме дзеркало, що і Андрій.

— Ем... ні... — чесно зізнався журналіст.

— Повір мені на слово, вони там!

— А звідкіля ти знаєш, що то вони? Крім того, на такій відстані... — Андрій прижмурив очі, але все одно не побачив ніякої сірої «крапки», яка б була автівкою.

— Я бачив їх на стоянці біля лікарні. А щодо відстані... Я впевнений, що у пасажира в руках бінокль. Тож вони точно побачать, що ми кудись не туди звернули, — і сам для себе він знизав плечима. Наче відповідаючи на питання, яке ніхто не питав: «Ось так вони працюють».

— Тож ми продовжуємо удавати, що нічого не знаємо?!

— Саме так! — Степан відкинувся на спинку сидіння і почав розтирати скроні, в яких все ще пульсував біль, хоч і не такий сильний. Він заплющив очі. — Скажеш, коли будемо під'їжджати!

Далі вони їхали в тиші.

Тихі монотонні звуки досить швидко приспали Степана. Через дрімоту він чув, як шурхотять колеса. Інколи повз них проїжджали інші машини, які підганяли потоки вітру, і автівку легко хитало.

Андрій час від часу перевіряв дзеркало заднього виду, але не бачив тієї машини, про яку казав його супутник. Всередині злість почала потроху вщухати. До цього Руслан для Андрія був черговим поліціянтом, якому той не довіряв. Тепер він збирався зробити все можливе, що було в його силах, щоб розв'язати цю проблему без поліції. Після чого зникнути, нехай самі порпаються в тій багнюці, в якій роками сидять. Поруч сопів Степан. Андрій роздивлявся його синець. В деяких місцях той був настільки темний, що здавався чорним.

Наближаючись до потрібного повороту, він почав уповільнювати машину і штовхнув Степана:

— Час прокидатися. Ми майже приїхали!

— Угу, — Степан кілька разів повільно кліпнув. Очі намагалися сконцентруватися на якомусь об'єкті, але повз проминали дерева, кущі та інші машини. Лише після того, як він протер очі, Степан зміг остаточно прийти до тями після дрімоти. — Де ми зараз? — він озирався, намагаючись зорієнтуватися на місцевості.

— Зараз будемо повертати, — Андрій вказав пальцем на поворот, який вже було видно за кілька сотень метрів попереду. — Відпочив?

— Не те щоб дуже, але голова вже не болить. А ми можемо виправити це... — він обережно провів пальцями по синцю, — сидячи у машині? Десь зупинимося, і ти скажеш свої слова...

— Теоретично — так, — замислився Андрій, — але все ж краще стояти один навпроти одного, і щоб мені нічого не заважало. Потрібен простір, — прояснив некромант, — тоді я точно можу гарантувати, що все спрацює, як треба. А в машині... гарантувати нічого не можу.

— Гаразд, я зрозумів. Тоді шукаємо затишне місце, доки наші «охоронці» далекувато. Нам же не потрібно багато часу?!

— Потрібно, щоб кілька хвилин мене ніхто не турбував, щоб налаштуватися.

— Як вважаєш, біля моєї машини зараз є хтось з поліції чи місцевих?.. Там наче тихе і затишне місце... — розмірковував в голос Степан.

— Скоро дізнаємося! — Андрій від самого початку туди і збирався їхати.

Проїжджаючи порожніми вулицями міста, менш ніж за десять хвилин вони доїхали до лісу, де так і стояла автівка Степана.

Окрім них двох, на вулиці нікого не було. Жодної поліційної машини, жодного патрульного. Стояли тиша та спокій. Наче кілька днів тому ніхто у лісі не знаходив півсотні тіл.

— Дивно! — зауважив Андрій. — Не могли ж вони так швидко забрати тіла та зібрати всі докази?! Чи могли? — запитав він свого супутника.

— Навряд чи... — Степан так само був у сум'ятті. Він, звичайно, сподівався, що нікого не буде. І тим не менш був впевнений, що хоча б кількох патрульних вони зустрінуть. Однак вулиця була безлюдною. — Тільки якщо працювало дуже багато людей... — лише і зміг додати.

Повільно Андрій під'їхав впритул до машини Степана, мало не в'їхавши в неї.

— Ти чого? — занепокоївся детектив.

— Потрібно місце, де я міг би зачитати замовляння. Станемо за машинами, якщо ті переслідувачі, про яких ти казав, нас знайдуть, матимемо кілька зайвих секунд, доки нас помітять, — після чого Андрій відчинив дверцята та вийшов, Степан зробив те саме.

Кілька секунд некромант простояв в тиші, намагаючись вловити якісь сторонні звуки. І лише вітер колихав гілки дерев, які стукалися одна об одну. Переконавшись, що поруч нікого немає і ніхто не їде, Андрій обійшов машину та підійшов до Степана, тим самим сховавшись від тих, хто міг проїжджати по дорозі повз.

— Цього разу буде трохи складніше. Я думаю, ти розумієш, що голова та пальці — це зовсім різні речі?!

— Так, я це підозрював. Але дякую, що розвіяв всі мої сумніви, — Степан посміхнувся і простягнув руку, як минулого разу.