Глава 22

Ніч для Степана була надто довгою. Він то провалювався у неглибокий тривожний сон, то знову прокидався. Думки постійно поверталися до слів Каті. В голові не укладалося, що хтось може викрадати душі. Це здавалося якоюсь маячнею.

Годинник ще не показував навіть шостої години, а він вже не міг заснути. Степан просидів на ліжку, дивлячись у вікно. Лише коли на вулиці почало сіріти, він відчув якийсь спокій. Починався новий день, а отже, потрібно було вирішувати нові проблеми. І перше, що йому потрібно зробити — змусити лікарів відпустити його додому.

Степан кожні двадцять хвилин виходив у коридор, щоб спіймати свого лікаря. Вже на початку десятої години він не витримав і підійшов до чергової медсестри:

— Вибачте, ви не підкажете, коли прийде лікар? Мені треба з ним побалакати.

— Його сьогодні не буде! — відповіла жінка років п'ятдесяти.

— Тобто — його не буде?! — такої відповіді Степан не очікував.

— Ну так, сьогодні неділя! Його і вчора не повинно було бути! Вам пощастило, що його викликали через якогось іншого пацієнта, — жінка була люб'язна, для неї зміна лише почалася, тож вона ще не встигла втомитися від пацієнтів.

— Так викличте його! Мені треба з ним поговорити! Чи дайте його номер, я сам подзвоню, — він починав помітно нервувати, вже з самого ранку все йшло не за планом.

— Вибачте, я не маю права розголошувати номер без згоди лікаря, — медсестра стала серйозною, Степан був не першим пацієнтом, хто ось так чіплявся з такими питаннями. Тож вона вже знала як поводитися.

— Ви не розумієте, мені потрібно піти!

— Без дозволу лікаря не можна!

— Тому мені й потрібно з ним поговорити! — в голові починало шуміти.

— А ви хто? Як ваше прізвище?

— Степан Земко.

— Степан... Земко... — медсестра почала передивлятися записи. — Ага, знайшла! Струс мозку. Вже і лікування розписано.

— Напишіть мені його на папірці, я все куплю і буду пити ліки чи ставити крапельниці... Але мені потрібно піти з лікарні!

— Вибачте, без дозволу лікаря не можу!

— То подзвоніть йому! — не помітивши цього, Степан почав кричати.

— Заспокойтесь, будь ласка!

— Послухайте...

— Що за крики? — Степана перервав Руслан Павлович.

— Просто подзвоніть лікарю! — Степан закінчив розмову з медсестрою. Після чого перемкнувся на знайомого: — Що тобі потрібно?

— Та ось, — Руслан показав пакетик з апельсинами, — прийшов відвідати. Як ти почуваєшся?

— А я думав, прийшов зробити симетричний синець з іншої сторони щелепи, — не чекаючи реакції, Степан пішов до своєї палати. Через досить емоційну розмову з медсестрою у вухах почало стукати. Потрібно було трохи відпочити.

Начальник поліції пішов за Степаном. Шлях до палати проходив у повній тиші.

Лише тоді, коли Степан опинився на своєму ліжку, Руслан заговорив:

— Слухай, ти вибач мені... — поклавши пакет на тумбочку, він продовжив: — Я тоді був зведений... ти нічого не казав... мені здалося, що ти водиш нас за носа. Та ще той... журналіст... — Руслан скривився.

— Якщо ти прийшов скаржитися і висловлювати свою неповагу, то просто йди! — лють підіймалася зсередини, але сил для суперечки не було.

— Ні, вибач! — поспішив виправдатися Руслан Павлович. — Просто... не подобається він мені, той журналіст...

— Тобі жоден журналіст не подобається! Але він зробив набагато більше для пошуку тих підлітків, ніж уся поліція області. Тож, я повторюся: якщо прийшов скаржитися, йди геть!

— Все, вибач, більше не буду підіймати цю тему! Ти маєш рацію, ви вдвох зробили те, що нам виявилося не під силу. І я щиро перепрошую за те, що не повірив тобі, — Руслан на секунду зам'явся, — і за удар теж вибач. Я вчинив неправильно, що накинувся на тебе з кулаками.

— Гаразд, вибачення прийняті! — Степан трохи заспокоївся. Йому не хотілося мати в ворогах начальника поліції та всю поліцію області. Однак довіряти Руслану, як раніше, він більше не міг. Тож ділитися хоча б якоюсь інформацією він не збирався. Але цей жест вибачення давав хоча б якийсь мінімальний шанс отримати нову інформацію для себе. — Що ви знайшли у лісі?

— У лісі... — начальник поліції озирнувся, перевіряючи, чи зачинені двері в палату, після чого перейшов на шепіт, — там дуже багато тіл. Усі підлітки з Кочедижника, Захар і десь три десятки невідомих жертв. І це ще не всю територію оглянули, боюся, що тіл буде більше. Я навіть не знаю, що думати. Це або якийсь маніяк, або якась секта... Попереду ще експертизи, треба з'ясувати причини смерті. Тіла настільки сухі, їх наче муміфікували. У вас є здогади, хто за цим може стояти? Дівчина щось сказала?

— Ні, ми поки що нічого нового не дізналися, — Степан помітив цей легкий перехід він відповідей до допиту. Він і сам часто так робив. — Я поки що в лікарні, і мене не відпускають... А дівчина... Її звуть — Катя. Прізвище, — напружив пам'ять Степан, — зараз не згадаю. І ні, вона нічого корисного не сказала. Якась вона дивна, якось зверхньо з нами балакала. А коли дізналася, хто ми, взагалі відмовилася з нами балакати. Вже через кілька хвилин зайшли твої хлопці і вигнали нас, — він точно не збирався розповідати про їх досить цікаву розмову. Тож Степан намагався тримати погляд на Русланові і час від часу дивився йому в очі. Нічого не повинно було вказувати на те, що він щось знає та приховує. — А вам вона щось сказала?

— Загальну інформацію. Прізвище, ім'я, звідки приїхала, ким працює... Більше нічого. Як ти точно сказав, що вона якась дивна. І вона точно щось знає!..

— Угу, мені теж так здалося. А своєю зверхністю — вона так захищає якусь інформацію.

— Це точно!

Зі сторони могло б здатися, що вони знову на одній хвилі, мають один вектор розслідування. Але кожен з них грав свою гру, щоб отримати хоча б крихти інформації.

— До речі, чого ти так рвешся залишити лікарню? Вигляд маєш, м'яко кажучи, не дуже...

— Дякую за комплімент, думаю, ми обоє знаємо, хто його мені забезпечив, — досить холодно відповів Степан. — Треба повідомити матір Ігоря, що, на жаль, вона більше не побачить свого сина живим.