Глава 20

У приміщенні лікарні було досить тепло, на відміну від вулиці. Андрій сам не помітив, як заснув на м'якому дивані.

Він стояв на стежці десь серед лісу. В руках він тримав ліхтар і намагався хоча б щось побачити у глибині лісу. Але там нічого не було. Андрій покрутився на місці і обрав шлях, який здавався йому правильним.

Знову і знову він відчував на собі сторонні погляди. Чиї вони були, йому так і не довелося дізнатися. Посеред доріжки стояв чоловік в смокінгу дев'ятнадцятого сторіччя, в руках він тримав тростину.

Андрій вже звик до цього гостя зі снів. Чоловік, ким би він не був, досить часто допомагав йому розплутати складні справи, пов'язані з чимось надзвичайним. Андрію не подобалося в цьому незнайомцю лише те, що він, частіше всього, розмовляв загадками.

— Ця стежка приведе тебе до того, що ти шукаєш... Але ви ще не готові! — чоловік стукав тростиною по землі, але звук був таким, наче він стукав по дерев'яній поверхні.

— Що це означає?

— Вам усім потрібен час, — чоловік з тростиною був байдужим, наче це не він стояв посеред стежки і перегороджував шлях.

— Усім? Про кого ти говориш? Ми зі Степаном лише вдвох. Кого ще ти не назвав? — на всі ці запитання Андрія чоловік з тростиною лише похитав головою.

— Вже дуже скоро!

Після цих слів чоловік зник, так само як і сон. Залишилося лише відчуття, що за ним досі хтось стежив.

— Гей, — гукнув один з поліціянтів, який повинен був спостерігати за дівчиною.

Андрій спочатку не зрозумів, що таким чином звертаються до нього. Він протирав очі, які боліли від яскравого світла. Поки він спав, на вулиці потемніло, а в лікарні увімкнули лампи.

— Гей, — знову гукнув поліціянт, але тепер в голосі почулося роздратування.

— Га?.. — нарешті зрозумівши, що звертаються до нього, Андрій відповів і подивився на патрульного.

— Дівчина прийшла до тями, — і відразу після цих слів правоохоронець пішов назад до палати.

Мотнувши кілька разів головою, щоб остаточно прийти в себе, Андрій встав з дивану. Починалось найскладніше в його роботі загалом, і конкретно в цій справі. Необхідно було поставити правильні питання і сподіватися, що він нічого не пропустить.

Перш ніж зайти до дівчини, журналіст пішов до свого напарника по справі. На його здивування Степан не спав, а щось дивився на своєму телефоні.

— Тобі хіба лікарі не казали, щоб ти не напружував свій мозок найближчим часом?! — поцікавився Андрій.

— Казали! Я і не напружую! Дивлюся відео в інтернеті, — Степан почувався набагато краще, ніж кілька годин тому. Він вже встиг поспати, йому поставили крапельниці і зробили уколи. За цей час йому вдалося відпочити, і втоми двох днів, протягом яких він був на ногах, наче і не було.

— Ти ж розумієш, що очі пов'язані з мозком, і мозку доводиться обробляти навіть цю інформацію?!

— Може і так, але це все ж краще, ніж дивитися у стелю.

— Як ти почуваєшся? — нарешті поцікавився Андрій.

— Щелепа болить та свербить. Трохи болить голова та спина, після падіння. А так в цілому досить добре, — Степан посміхнувся, підтверджуючи свої слова.

— Радий це чути, вставати вже можеш?

— А ти думаєш, як я весь цей час добираюся до туалету?

— Ну не знаю, ходиш під себе?! Чи може втягуєш все в себе... — Андрій тихенько засміявся.

— Ага, зав'язав на вузол, — Степан теж засміявся, і одразу ж скривився. Біль в голові та щелепі нагадали про себе. — Добре, думаю, на сьогодні досить жартів, — продовжив детектив, коли біль трохи вщух.

— Як скажеш, — погодився Андрій.

— Так, я можу ходити! — нарешті відповів на запитання Степан.

— Чудово, ходімо!

— Куди йдемо? — детектив вже підіймався з ліжка, хоча і робив це трохи повільно, щоб не було різкої зміни внутрішньочерепного тиску.

— Дівчина прийшла до тями. Я подумав, що присутність нас двох значно полегшить справу. Мені не доведеться тобі все переказувати.

— Це ти добре вирішив!

Не поспішаючи, вони пішли до іншої палати. Андрій знав куди йти, але навіть без цього знання вони б не пройшли повз. Навпроти дверей сиділо двоє поліціянтів. Андрій не міг згадати, чи це ті самі патрульні, що були вранці, чи вже прислали заміну.

— У вас десять хвилин! — не дуже доброзичливо відгукнувся один з поліціянтів.

— І як ми, по-вашому, за десять хвилин зможемо її допитати? — гаркнув у відповідь Степан.

— Нас це не хвилює. У вас десять хвилин! — повторив патрульний.

— І на тому спасибі, — Степан закотив очі. Після чого тихо звернувся до Андрія: — Якісь вони ну дуже злі. Зліші, ніж зазвичай.

— Ага, це напевно я винен...

— Що ти накоїв, поки мені було погано?

— Потім розповім... — Андрій постукав у двері палати, і майже одразу зазирнув: — До вас можна?

— Заходьте! — по голосу було зрозуміло, що дівчина не дуже задоволена.

— Вітаю вас! — привітався Андрій.

— Добрий вечір, — привітався Степан, зачинивши двері.

— Ага, добрий... Хто ви такі, і коли мене відпустять з лікарні? — дівчина не була налаштована на бесіду. Їй вже ставили питання поліціянти. І вона не змогла їм нічого розповісти, що могло б їм допомогти в розслідуванні. Тепер же до неї зайшло ще двоє чоловіків.

— Ми не знаємо, коли вас зможуть відпустити, — відповів на запитання Андрій.

— Мене звуть Степан Земко, я приватний детектив. А це мій товариш, Андрій Бутенко, він журналіст.

— Яка незвична комбінація. То ви розкриваєте якісь справи, а ви одразу це публікуєте, як новину? — вона вказувала пальцем то на одного, то на іншого чоловіка. — Що ви від мене хочете? Я все, що змогла, розповіла поліції, хіба вони не можуть переказати мої слова?! — дівчина намагалася бути якомога грубішою, щоб від неї нарешті відчепилися.

— На жаль, не можуть, — Андрій намагався поводитися якомога спокійніше і дружньо, щоб дівчина могла їм довіряти.

— Погляди не зійшлися! — більш різко відповів Степан.