Глава 19

Андрій нудьгував у холі лікарні. Патрульні не залишали його ні на мить, як і попереджав Степан. І хоча вони трималися на відстані і майже не контактували з Андрієм, йому все одно було некомфортно.

Він вже встиг замовити їжу, тож голодним себе не відчував. Години за півтори після від'їзду Степана Андрій вирішив відправити повідомлення: «Як справи? Вже знайшли поховання?»

Відповіді не було. Тож Андрій дійшов до думки, що вони вже десь глибоко в лісі, а зв'язку там не було.

Кілька разів він намагався зазирнути до палати де лежала дівчина, але поліціянти, які її охороняли, одразу ж розвертали Андрія. Навіть не відповідали, чи приходила вона до тями.

Просто так піти і покинути дівчину він не міг. Крім того, він був впевнений, що його все одно будуть супроводжувати патрульні.

Андрій встиг подзвонити дружині. Передивився записи щодо квітів, які бачив у лісі. Він сподівався, що помиляється щодо них. Але внутрішній голос підказував, що він мав рацію щодо своїх думок.

І ось, коли йому стало зовсім нудно, і він збирався трохи подрімати, навколо почалася якась метушня. Патрульні щось сказали медичним працівникам і зникли на вулиці. Після чого вже лікарі та інший медичний персонал кудись бігали. Кілька санітарів, які були міцнішими, вибігли на вулицю з жорсткими ношами.

Андрій спробував вийти, але йому сказали, щоб він не заважав. З хвилини на хвилину повинні були привезти пацієнта. Він не встиг повернутися до м'якого дивану, як двері в лікарню з гуркотом відчинилися. Санітари внесли непритомного Степана. Одразу за ними зайшов Руслан Павлович.

— Якого дідька... — Андрій одразу ж побіг за санітарами, але інші медичні працівники знову не дозволили йому піти за ними. Йому це і не було потрібно, він побачив те, що хотів.

Навіть не встигнувши подумати про наслідки, Андрій підскочив до начальника поліції. Перш ніж той встиг хоча б щось сказати, кулак журналіста вже зустрівся з обличчям Руслана Павловича. Одразу з носа потекла кров. Зробити другий удар йому вже не дозволили, Андрія схопили патрульні, які знову зайшли в лікарню.

— Що ти з ним зробив?.. — це було риторичне питання. — Що, він зачепив твоє велике его?!

— Приберіть його звідси! — ледь зміг вимовити Руслан Павлович, задравши голову і затуляючи носа. До нього вже поспішала медсестра.

— Боягуз! — кричав Андрій. — Незвично, коли б'ють тебе, а не ти?!

— Ти не правий, — начальник поліції жестом зупинив підлеглих, — Степану стало погано в лісі, і він втратив свідомість. Ми його привезли до лікарні так швидко, як змогли, — притримуючи марлю біля носа, спокійно відповів Руслан, щоб не видати свою брехню. Але в очі Андрію він не дивився.

— Як ти там казав зранку?.. «Знаєш нас, журналістів»... Ось що я тобі скажу! Знав я таких поліціянтів, як ти. Добрі люди, на перший погляд, а всередині пітьма... Тобі так легко це не минеться! — з кожним новим словом Андрій розлючувався все сильніше. Він згадував те, що відбувалося в Дзеркіллі кілька років тому. Завжди є той, хто перевищує свої службові повноваження.

— Ти можеш вірити в усе, що тобі завгодно. Правда на моїй стороні! — цього разу Руслан не збирався вестися на пусті балачки.

— Подивимося на неї, коли Степан прийде до тями! — саме це і сподівався побачити Андрій: страх в очах начальника поліції. Він зміг його підчепити. — Я бачив майже чорну щелепу на блідому обличчі Степана. Таке можливо лише після сильного удару туди, де вже був синець. А збиті кісточки, — після цих слів начальник поліції поспішив сховати руки в кишені, — вказують, що це ти його вдарив. Мені вже кортить написати статтю, як начальник обласної поліції б'є приватного детектива, який допомагав розплутати складну справу. В той час, як поліція ні на що не спроможна. Як тобі такий заголовок — «За допомогу — удар в спину. Справжнє обличчя Коваленка Руслана Павловича»? Здається, це буде сенсацією. Що скажеш? — Андрій єхидно посміхався. — А Степан підтвердить кожне написане слово! — продовжував він тиснути.

— Що ти хочеш? — крізь зуби запитав начальник поліції.

— Кілька речей... По-перше, хай ці, — він кивнув на патрульних, які досі його тримали, — мене відпустять!

Руслан Павлович лише кивнув, як Андрія відразу ж відпустили.

— По-друге, — журналіст підійшов до Руслана майже впритул, — коли дівчина прийде до тями, я сподіваюся, що й Степан до того часу вже буде при свідомості, у нас повинна бути можливість побалакати з нею без зайвих очей та вух!

— Забудь про це! Ніхто з нею не буде спілкуватися без нагляду поліції! — начальник поліції червонів від злості.

— Як знаєш... Я тобі забронюю ліжко в тюрмі, коли вийде стаття.

— Добре... Щось іще? — Андрій почув, як скреготіли зуби у Руслана.

— Ще дві речі.

— Я слухаю!

— Коли ви почнете розповідати, що знайшли тіла підлітків, вклад Степана теж повинен бути згаданим. Батьки хлопця, якого шукав Степан, мають дізнатися, що саме він його знайшов!

— А сам, що — не хочеш хвилину слави? — Руслан був здивований, що Андрій не згадав себе в цьому проханні. Вперше зустрів такого безкорисливого журналіста.

— На твій розсуд, цей момент мене не дуже цікавить.

— Це все?

— Останнє! Я не хочу, щоб ви втручалися в наше розслідування! Ви шукаєте винних самі, ми самі!

— Добре, — зітхнув начальник поліції. — Але якщо...

— Ми не поліціянти! Якщо ми знайдемо винуватців, здамо їх вам! — випередив Андрій. — Ми домовилися?

— Домовилися! — після короткої паузи відповів Руслан Павлович.

Вони швидко потисли руки.

Андрій, наче нічого й не трапилося, пішов до дивану. Начальник поліції проводив його поглядом. Здавалося, що з його очей ось-ось посиплються іскри від злості.

Руслан Павлович пробув в лікарні не більше десяти хвилин, після чого забрав із собою майже всіх патрульних, залишив лише тих, хто охороняв дівчину. Зараз у нього був інший клопіт: велика кількість тіл у лісі.