Глава 18

Щойно вони від'їхали від лікарні, Степан провалився у неглибокий та неспокійний сон.

— Так, слухаю!

Зі сну його вирвав Руслан Павлович, який відповів на телефонний дзвінок.

— Ага... А пристрої знайшли? — поліціянт навіть не збирався говорити тихіше.

Степан намагався зрозуміти, про що йде мова. А мозок тим часом «показував» залишкові образи сну. Де він стояв в тому самому лісі, до якого вони їхали. Навколо нього були якісь люди, вони дорікали Степану.

Ще він пам'ятав відчуття: хтось за ним весь час спостерігав. І саме це відчуття невідомості було найбільш неприємним.

— І машини теж немає? Зрозумів! Тримайте мене в курсі! — Руслан Павлович поклав слухавку. А Степан остаточно прокинувся, образи зі сну зникли.

— Чому не можна балакати тихіше? — відірвавшись від скла, Степан витер підборіддя, по якому текла слина. — Я хотів лише трохи поспати...

— Прокидайся вже, спляча красуне! Ми майже приїхали, — машина проїхала повз дорожній знак «Кочедижник, 3 км».

— Чого ти так горлав у слухавку? — позіхнувши, Степан продовжив протирати очі.

— Мої поздоровлення, ти мав рацію, Захара немає! Зник з приладами, на своїй машині, — у Руслана від цих слів заграли жовна.

— Теж мені новина, — Степан байдуже роздивлявся дорогу.

— Ти щось знаєш?

— Я тобі вже розповів, що знав, все інше ти невдовзі побачиш сам.

Шлях, що залишився до міста, вони проїхали в тиші. Кожен в своїх думках.

— Куди далі? — запитав водій.

— Давай я сяду за кермо, так буде швидше... — Степан вже збирався виходити, Коли Руслан його зупинив.

— Ні, ти залишишся сидіти на своєму місці і будеш просто вказувати дорогу! — у досить грубій формі відмовився начальник поліції.

— Як хочеш... — Степану нічого не залишалося, як знизати плечима. — Тут праворуч.

Далі детективу доводилося казати, куди і коли їм повертати. Доки вони не побачили автівки Степана та Захара.

— Приїхали! — підсумував детектив.

Автівки стояли на тому ж самому місці, де їх і припаркували. Степан зазирнув в салон своєї машини. Тека з документами лежала там, де її і залишили. Ніхто не залазив до машини. Він довго не затримувався і майже одразу пішов до автівки Захара, де вже юрмилися поліціянти.

Тільки зараз Степан починав усвідомлювати, що його чекає попереду. Дорога в лісі в пошуках тіл. Він сподівався, що зможе їх знову знайти, адже вночі він не дуже запам'ятав дорогу. Крім того, коли поліція забере тіла до моргу на упізнання, саме йому першому доведеться їхати до матері Ігоря, а потім до батьків Роми та Олега. Степан зітхнув, цей день буде ще важчим, аніж попередні два.

— Задоволений? — попри те, що Степан був радий тому, що він мав рацію, в голосі цього неможливо було почути.

— Ще ні, — Руслан скривився, але досить швидко прибрав цю гримасу. — Ти ще казав про трупи, — він показав рукою на ліс, — покажеш?!

— Все заради нашої поліції!..

— Не треба! — Руслан швидко обірвав Степана. На цьому їх розмова закінчилася.

Не дуже впевнено детектив зійшов з дороги, він досі пам'ятав неприємні відчуття, коли вчора зайшов до лісу. Руки почали тремтіти, дихання стало переривчастим. Зсередини підіймалася паніка. Минувши перші дерева, Степан зупинився, щоб прийти до тями.

— Що, вже заблукав? — сказав один з патрульних, які йшли за Степаном.

— Замовкли! — гримнув Руслан. Він наче щось відчув. За довгі роки служби він навчився вловлювати найменші зміни в поведінці людей. — Степане, щось не так?

— Сподіваюсь, — він відповів повільно, стримуючи тремтіння голосу, — що все гаразд, — Степан не знав, чи може щось трапитися з ними в цьому лісі. Сам він під захистом, якщо не буде робити дурниць, принаймні так запевняв Андрій. А от як духи сприймуть поліцію, він не знав. — Ходімо! — залишалося сподіватися, що вдень духи більш доброзичливі, адже дівчина якимось чином зайшла в глиб лісу.

Перші тридцять метрів були найскладніші для Степана, він весь час обертався, щоб пересвідчитися, чи зникла з поля зору автівка Захара. І коли нарешті це сталося, Степан видихнув. Вони без проблем пройшли далі того місця, де Степану стало погано минулої ночі. Тож залишалося сподіватися, що так буде й надалі.

Степан досить швидко знайшов шлях, яким вони йшли минулої ночі, хоча він і боявся, що заблукає. Час від часу детектив знаходив сліди від взуття на невеликих ділянках, де лежав сніг. Хоча орієнтувався він більше по кущах папороті, повз які вони проходили минулої ночі. Через деякі кущі вночі вони просто продиралися, тож повсюди були поламані гілки рослини та зім'ята зелень.

— І довго нам ще блукати? — хвилин двадцять потому нарешті не витримав патрульний, який керував машиною, коли їхали в Кочедижник.

— Може, нас водять по колу?! — відізвався інший поліціянт.

— Ми не ходимо по колу, ось бачите — попереду зім'ята папороть, — Степан вказував на кущ.

— А чим він відрізняється від того, який ми пройшли кілька хвилин тому?

— Так, Артеме, відставити! — зупинив балачки Руслан Павлович. Після чого спокійно звернувся до Степана: — Дійсно, Степане, довго нам ще блукати?

— Не можу точно сказати... Коли вночі ходиш у лісі, час відчувається інакше... Я б сказав, що ми йшли пів години, можливо, хвилин сорок. Точніше сказати не можу, — він знизав плечима.

— Отже, ми скоро вже повинні прийти?! — підсумував Руслан. Хоча відповідь йому не дуже сподобалася. Він сподівався, що тіла будуть ближче.

Вони продовжили шлях по зимовому лісу. Степан все так само йшов попереду, і він відчував на собі незадоволені погляди поліціянтів, яким цього ранку доводилося блукати серед дерев, замість того, щоб патрулювати вулиці міста в своїх теплих машинах.

Минуло ще двадцять п'ять хвилин. Краєвид майже не змінювався — дерева попереду, дерева праворуч та ліворуч, та й позаду теж дерева. Руслан Павлович дав Степану на п'ять хвилин більше, від зазначеного часу. Далі він не витримав: