Глава 15

Підсвічуючи собі ліхтариком від телефона, Степан роздивлявся засніжений ліс. Він не знав, як глибоко вони зайшли. Годинник показував початок десятої, що дуже здивувало Степана.

За його відчуттями минуло не так багато часу з того моменту, як він від'їхав від будинку Захара. Але все так змінилося. Він наче опинився в задзеркаллі — магія, живі мерці, вампіри. Все це було поряд в той час, коли він шукав людей, різні речі. Допомагав знайти необхідну інформацію про бізнес-партнерів. Тепер це здавалося несуттєвим.

Степан просто не міг вирішити, що йому робити з цією інформацією. Як йому жити далі, коли він завершить цю справу. Здавалося, що він тепер буде придивлятися до кожної людини, щоб розпізнати якогось демона, чи щось типу того.

Думки поглинули його. До тями Степан прийшов в той момент, коли мало не перечепився через повалене дерево. Він озирнувся, побачив ліворуч, метрів за тридцять, на його думку, ліхтарик Андрія.

Зрозумівши, що думки йому лише заважають, Степан зосередився на тому, що бачив перед собою. Він висвітлював кожен кущ, кожне дерево, щоб знайти хоча б якісь сліди. Хоча дуже сумнівався в тому, що тут щось можна знайти посеред нічного лісу.

Андрій пересувався по лісу досить повільно. За кілька років він звик полювати на щось, що складно собі уявити. Тож знав, що за кожним деревом може чекати небезпека. Тим більше, що він знаходився у лісі, в якому відчував щось не з цього світу.

Час від часу Андрій дивився, де йде Степан, щоб не втратити його з поля зору. Він все ще не був певен в тому, що правильно зробив, долучивши до своїх пошуків цього детектива. Але внутрішній голос підказував, що сам з усім цим він не впорається, не цього разу.

— Вищі духи, сподіваюся, ми рухаємося у правильному напрямку, — ледь чутно прошепотів Андрій. Він не просив про допомогу, лише сподівався, що їм не доведеться ходити всю ніч по лісу.

Але духи вирішили інакше.

Андрій першим помітив слабеньке світло десь далеко в глибині лісу. Спочатку він подумав, що повернувся дух Роми, але це було щось інше. Тож Андрій вимкнув ліхтарик.

Степан продовжував розглядати кущі папороті та дерева. В черговий раз озирнувшись у сторону Андрія, він не помітив світла. Все тіло вкрилося гусячою шкірою. Від ніг до голови піднявся жар. А вже у наступну секунду він прийшов до тями.

— Андрію, — гукнув Степан.

— Ш-ш-ш... — ледь чутно відповів Андрій. — Вимкни ліхтарик і йди на мій голос.

— Я тебе не бачу, — Степан світив у сторону Андрія і ледь помітив силует чоловіка.

— Не світи на мене, — голос був трохи гучніше, Андрій рухався у сторону Степана, — і вимкни ліхтарик. Хутко!

Степан послухався, зробив так, як йому сказав Андрій. Він відчув, що журналіст щось знайшов. Він почав рухатися у сторону Андрія, а заодно пошепки переговорювався з ним, щоб мати орієнтир:

— Чому ми вимкнули ліхтарики?

— Подивись вперед, нічого не бачиш?

— Я навіть тебе не бачу.

— Добре, трохи не так сказав. Подивись в ту сторону, куди ми йшли.

Степан так і зробив. Він повернув голову. Спочатку він нічого не побачив і хотів про це сказати Андрію. А вже за секунду він помітив якесь біле світло. Перша думка була про те, що це хтось ходить з ліхтариком. Але світло було майже коло самої землі, і якесь довгасте. На звичайний ліхтарик не було схоже.

— Що... — Степан не закінчив питання, він перечепився і все ж таки впав. — Дідько!

— Що там у тебе?

— За щось перечепився, — Степан став на коліна і дістав телефон з кишені. У повній темряві він не зрозумів, на що саме наступив. На дерево чи якийсь кущ не було схоже. Він все ж вирішив увімкнути ліхтарик. І одразу похолов від страху.

— Вимкни... — Андрій також не закінчив речення, він теж через щось перечепився. Хоча вже був дуже близько до Степана.

Степан дивився в обличчя мертвому Ігорю. Він був впевнений, що це саме він лежав, присипаний невеликим шаром снігу. За ці кілька днів детектив багато разів бачив фотографію хлопця. Тепер же всього за метр від нього лежав білий, худий, майже висушений підліток. Складно було повірити в те, що це саме той хлопець.

— Дідько, Степане, йди сюди, це не твій знайомий?! — нарешті обізвався Андрій.

— Що? — Степан не відразу зрозумів, що до нього зверталися. Він встиг вхопити лише слово «знайомий».

— Здається, тут твій знайомий Захар, — зробив уточнення Андрій.

Не до кінця відійшовши від шоку, від мертвого обличчя посеред нічного лісу, Степан встав з землі і онімілими ногами пішов до Андрія, не вимикаючи ліхтарик.

Андрій був менш ніж за десять метрів від Степана, він світив на землю своїм ліхтариком. Але вже з цієї відстані Степан знав, що то був саме Захар, адже він бачив його нещодавно в цій одежі.

На землі і справді лежав висушений айтівець. Він виглядав так, наче з нього витягнули життя і все, що можна було витягнути. Він виглядав так само як і Ігор.

Степан підсвітив землю навколо Захара, але пакета, з яким той зайшов у ліс, не було. Його хтось забрав, чи Захар втратив його по дорозі. Степан був майже впевнений, що пакет забрали.

— Він наче мумія, — прокоментував побачене Степан. — Хоча кілька годин тому він виглядав, як зазвичай. Що з ним трапилося?..

Андрій не знав, риторичне це питання чи ні. У будь-якому випадку, відповіді на це у нього не було. Такого швидкого висихання він також не бачив.

— Я не знаю, що з ним сталося, — лише це і зміг сказати Андрій.

— Я знайшов Ігоря, хлопця, для пошуків якого мене найняли, — Степан не відривав погляду від обличчя Захара. Він навіть не кліпав. Був у якомусь ступорі він цих двох знахідок.

Андрій же відвів погляд і побачив, що довгувате світло наближалося і стало трохи більшим. Тож він одразу вимкнув ліхтарик, смикнув Степана, щоб той присів.

— Присядь і вимкни ліхтарик, — після чого Андрій знову смикнув Степана.

Степан вимкнув світло, і лише після цього присів поряд з Андрієм і тілом Захара.