Глава 14

Вони нарешті зійшли з дороги, посеред якої простояли майже пів години. Андрій йшов першим, за ним Степан. Шлях їх пролягав там, де нещодавно пройшов Захар.

Перші десять метрів по лісу були абсолютно звичайними. Степан час від часу обертався, щоб пересвідчитися, що позаду нікого не було. Та він бачив лише обриси машини Захара.

Як тільки машина зникла з поля зору, Степан відчув дикий жах. Він не міг дихати, його внутрішній голос підказував, що треба повернутися, залишити цю справу. Щось лихе він відчував у цьому лісі, про що дізнаватися взагалі не хотілося.

Андрій вже встиг відійти на кілька метрів вперед і, коли не почув кроків поряд, озирнувся. Степан зігнувся і упирався руками в коліна. Він дихав так, наче щойно пробіг марафон. В цю ж секунду Андрій підбіг до свого нового знайомого.

— Степане, Степане, — він смикав детектива, але той не чув, Степан був наче у трансі. — Дідько... — Андрій почав швидко клацати пальцями перед обличчям Степана, біля вух. Клацав він дедалі швидше, так само як і ворушив руками. Він наче створював якийсь бар'єр від непомітного шуму, що йшов з глибини лісу. Детектив його не чув. Андрій знав, що далі буде тільки гірше.

В цей момент Степан не витримав і впав на коліна, він затуляв вуха руками. Він виразно чув у своїй голові стукіт серця, який відбивався у вухах, як дзвіниця. Здавалося, що ще трохи — і він остаточно оглухне і втратить свідомість.

— *Superiores invoco spiritus! Hic fiat hospes in mundo tuo, cognoscat te suo nomine novo — Veritas quaesitor, — Андрій приклав руки до скронь Степана і почав промовляти слова.

У наступну секунду Степан широко розплющив очі і зі здивуванням подивився на Андрія.

— Що трапилося? — він побачив, що стоїть коліньми на землі.

— Ну-у... — Андрій не знав, як пояснити те, що щойно відбулося. — Все набагато гірше, ніж я думав. Там у лісі щось є, і воно не хоче, щоб ми його знайшли!

Степан встав з землі і обернувся, він все ще міг розрізнити силует машини Захара, хоча секунду тому він відчував, наче ліс давить на нього, і він більше нічого не побачить, окрім цих дерев та папороті.

— Мене охопив справжній жах, — почав розуміти свої відчуття Степан.

— Тепер все позаду для тебе, Veritas quaesitor, — звернувся Андрій до детектива.

— Veri... Що ти сказав?

— Veritas quaesitor. Тобто — «Правдошукач», чи «Той, хто шукає істину». Тепер це твоє ім'я у світі духів. Раджу запам'ятати його!

— Veritas quaesitar?

— Quaesitor. Veritas quaesitor, — повторив Андрій.

— Veritas quaesitor.

— Так, правильно.

— Це взагалі якою мовою? — страх нарешті зник, Степан почувався дедалі краще.

— Латина.

— Латина?! Ану, постривай, — Степан одразу почав клацати в телефоні, згадавши, що Захар щось казав про латину. Він знайшов фотографію у галереї і показав її Андрію.

«Aditus denegatus. User authenticas errorum»

— Тут написано: «У доступі відмовлено. Помилка автентифікації користувача». Що це? — Андрій не зрозумів, навіщо Степан показує йому цю фотографію.

— Я цю фотографію зробив, коли знайшов Захара мертвим. Тож він не брехав про кілька рівнів захисту... — останні слова він промовив тихіше, кажучи їх більше для себе, аніж для Андрія.

— Кого?

— Що кого? — не зрозумів Степан.

— Кого знайшов мертвим?

— Того чоловіка, за яким я йшов до лісу, — пояснив Степан.

— Ну звичайно, він мертвий, — Андрій вдарив себе долонею по лобі, — його там наче не було. Наче тінь від людини. Міг би і здогадатися, — останньою фразою він звернувся сам до себе. — Все дуже погано! Треба поспішати! — він озирнувся і знайшов ледь помітний силует духа Роми. — Нам туди! — Андрій вказав пальцем Степану, куди вони повинні йти.

В тиші вони йшли не дуже довго. В голові Степана було багато питань, на які він начебто хотів отримати відповідь. І водночас він боявся цих відповідей.

— Що ти зі мною зробив... коли ми зайшли у ліс?

— Ну-у... — Андрій намагався підібрати слова, щоб дуже не ускладнювати пояснення. — Тебе хрестили?

— Так, — Степан був здивований такому запитанню.

— Вважай, що тебе похрестили ще раз. Це якщо по-простому, — пояснив Андрій. — Тобі дано нове ім'я серед духів. Тож тебе тепер не будуть вважати непроханим гостем.

— Тобто це щось типу захисту?

— Ні. Це не захист від злих духів та інших істот. Але добрі духи не будуть вважати, що ти посягаєш на їх територію. І якщо вони вважатимуть за потрібне, зможуть тобі допомогти.

Степан мовчав якийсь час, обмірковуючи все почуте. Ця магія, чи щось типу того, для нього була малозрозумілою. Хоча те, що казав Андрій, здавалося начебто простим.

— Тобто я тут гість. Можу спокійно ходити, якщо нічого поганого не зроблю?! І зможу попрохати про допомогу, якщо буду гарно поводитися? — він ставив запитання, а сам відчував себе семирічною дитиною.

— Щось типу того... Але це дуже простими словами, — підтвердив Андрій.

— А як же тоді тебе звуть, серед духів?

— Сomitatur animarum. Тобто — «Супроводжуючий душі́», чи «Той, хто супроводжує душі», — пояснив Андрій.

— Е-е-е... — Степан хотів щось запитати, але передумав.

— Звідкіля таке ім'я? — зрозумів Андрій.

— Так.

— Це дуже довга історія... — він міг би розповісти, але не був певен, чи вдалий для цього час і місце.

— Ми наче нікуди не поспішаємо, — Степан озирнувся. Вони були посеред темного лісу, і жодної живої душі, окрім них двох.

— Ну... Гаразд... — після цих слів Андрій замовк на кілька хвилин, намагаючись підібрати слова, з яких краще розпочати. — Два з половиною роки тому я потрапив у одне не дуже звичайне місто — Дзеркілля.

— Точно! — вигукнув несподівано Степан. — Вибач, — він почав говорити тихіше, — ось звідкіля мені було знайоме твоє ім'я. Це ти написав ту статтю в газеті, про занедбане місто. Як там вона називалася?.. — Степан почав клацати пальцями.