Глава 12

Понад годину Степан просидів у своїй машині, втупившись в одне місце. Він навіть кліпав рідко. Мозок наче вимкнувся, свідомість десь потонула в глибинах розуму. Реальності не існувало.

Залишився мертвий Захар, фотографії, і живий Захар. Степан розмірковував про те, що, можливо, він просто не зміг намацати пульс. Але ж була кров, тим більше з очей. Це було складно ігнорувати. Фотографії підтверджували, що Степану все це не привиділося. Але як це було можливо, він не знав.

На вулиці вже потемнішало. В деяких квартирах увімкнулося світло. І тільки тоді Степан усвідомив, що він досі знаходиться перед будинком Захара. Він присунувся до керма і подивився на потрібне вікно, на п'ятому поверсі — там було темно. Це не дуже здивувало Степана, якщо Захар не спав, то скоріш за все сидів за комп'ютером в кімнаті, вікна якої виходили на іншу сторону будинку.

Степан легенько поплескав себе долонями по обличчю, щоб остаточно прийти до тями. Одразу про себе нагадав синець на вилиці. За день той став ще більшим.

Годинник в телефоні показував початок шостої вечора. Мозок благав відпочинку, а от внутрішній голос підказував, що тут щось не складається. Степан трохи опустив вікно, щоб подихати свіжим морозним повітрям. Він не міг вирішити, їхати додому, щоб хоча б трохи відпочити, чи сидіти тут, наче у засідці, чекаючи чогось, незрозуміло чого.

Він не встиг зробити вибір — його зробили замість Степана. З під'їзду вийшов Захар, трохи погойдуючись. В руках він тримав невеликий пакет. Озирнувшись навкруги, він підійшов до своєї машини і сів за кермо.

Степан одразу зачинив вікно і завів двигун, не вмикаючи фар. Вже за п'ять хвилин Захар виїхав з двору. Степан рушив за ним, намагаючись триматися на деякій відстані.

Перші декілька хвилин Степан переймався, чи не помітив його Захар. Він тримався на відстані трьох-чотирьох машин між ними. Але вже десять хвилин потому, об'їхавши майже все місто, Степан почав здогадуватися, куди саме збирався його знайомий.

Захар прямував до виїзду з міста. І чомусь Степан навіть не мав сумнівів, що вони їдуть до Кочедижника. Виїхавши на трасу, сховати машину було трохи складніше. Але темрява і відсутність працюючих ліхтарів давали змогу триматися впритул до Захара.

Вже через п'ятнадцять секунд очі Степана почали стулятися. Труснувши головою, він трохи знизив швидкість. Червоні фари автівки Захара заколисували. Тож Степан вирішив більше не триматися однієї швидкості, він міняв смуги, обганяв машини. Робив все, щоб не стати заручником червоних фар і не заснути за кермом.

Майже дві години пішло на те, щоб доїхати до містечка Кочедижник. Далі переслідування ставало трохи складнішим. В містечку їздило не так багато машин, як у Вінниці. Тож довелося збільшити відстань.

Кілька разів на перехрестях він губив машину Захара. Але і знаходив досить швидко: в маленьких містечках мало хто міг собі дозволити великий, та ще й новий позашляховик.

Степан не знав, куди саме їде Захар. Хоча сподівався, що їх шлях закінчиться у когось, хто займається створенням чи розповсюдженням цих вбивчих приладів.

Вони проїхали через все місто. Домівок ставало дедалі менше, і за ними було помітно дерева. Ще якихось три хвилини, і Захар зупинився перед лісом. Навколо не було жодного будинку. Лише дорога, яку викатали машини, що час від часу тут проїжджали.

Степан зупинився подалі, щоб його машину не помітили одразу. Він вимкнув двигун і фари та став чекати. Захар сидів у машині і не виходив.

Час тягнувся, нічого не відбувалося. Степан вже нервував. Він сумнівався, що це простий збіг. Що саме сюди приїхав Захар, отримавши працюючий пристрій. Він міг когось чекати, тож час від часу Степан дивився в сторону лісу, але нікого і нічого там не бачив.

Минуло пів години, перш ніж двері в машині Захара відкрилися і чоловік вийшов. Він неприродно погойдувався, наче перебрав з алкоголем. Здалеку було добре видно, як руки дивно підіймалися і опускалися з кожним новим кроком. Наче без них Захар не міг зробити жодного кроку. Сяк-так обійшовши машину, Захар зник серед дерев.

Вистрибнувши зі своєї машини, Степан швидко підійшов до автівки Захара і зазирнув всередину. Пакету не було, отже, здалеку він його не помітив в руках, чи, можливо, він був десь у кишені. Дроти можна було легко скрутити і заховати будь-де.

Глянувши в ліс, Степан бачив лише темряву, нічого більше. Здавалося, що в той момент, як детектив дивився в ліс, ліс дивився в нього.

І хоча минуло всього декілька хвилин, і Захар не міг далеко піти, особливо в такому стані, і все ж в лісі не було жодного руху, Степан не чув жодного звуку. Ліс здавався неприродно мертвим. Навіть зникло бажання туди йти. Степан переминався з ноги на ногу, він відчував щось зле, наче не тутешнє.

Жовна заворушилися, серце шалено калатало. Жах повільно огортав все тіло, заганяючи пазурі все глибше в його розум. Зараз він хотів якомога швидше опинитися в своїй машині і просто дочекатися ранку. Щоб не ходити вночі в незнайомому лісі. Можливо, до того часу повернеться Захар і пояснить, що тут відбувається. З іншого боку, Степан не був певен, що Захар не вийде десь в іншому місці на дорогу, і його просто відвезуть туди, куди він і так їхав. Цілком можливо, що Захар помітив переслідування і приїхав в інше місце, щоб заплутати сліди.

Стиснувши зуби, Степан все ж таки вирішив йти в ліс. Він дістав телефон і увімкнув ліхтарик, щоб випадково через щось не перечепитися. Йому було байдуже, якщо зараз за ним з-за дерев хтось спостерігає. В повній темряві він точно нікого не помітить. А так був шанс вихопити їх світлом ліхтарика.

Щойно ступив крок з дороги, як під ногами одразу почувся ледь помітний хрускіт замороженої трави і невеликого шару снігу. Степан помітив сліди Захара, які зникали за найближчими кущами папороті. Тож по них він і пішов.

Зробивши дванадцять кроків і минувши кущі папороті, а також перші дерева, Степан зупинився. Сліди зникли, наче їх тут ніколи і не було. Тонкий шар снігу лежав недоторканним. Якби Степан власними очима не бачив, що саме в цьому місці у ліс зайшов Захар, він би не повірив, що тут взагалі хтось ходив.