Глава 8

Відійшовши від поліційного відділку на півсотні метрів, Степан нарешті взяв у руки свій телефон та увімкнув його. Перед тим, як віддати мобільний в поліції, його довелося вимкнути.

Як тільки закінчилося завантаження системи, одразу ж посипалися повідомлення. Понад двадцять пропущених дзвінків від Захара. Ще прийшло два повідомлення від нього ж:

«Де ти зник? Треба поговорити!»

«Як отримаєш це повідомлення, передзвони!»

Степан не став відкладати і одразу ж набрав знайомого.

— Привіт, що там в тебе? — одразу перейшов до справи Степан.

— Де ти зник? Я тобі весь вечір дзвонив! У тебе все нормально? — по голосу було чутно, що Захар був збуджений.

— В поліції зачинили, — односкладно відповів детектив. — Що у тебе?

— Ти не повіриш! — Захар зробив глибокий вдих і продовжив: — Цей дріт, цей прилад — це якась подоба приладу доповненої чи навіть віртуальної реальності. Але дуже просунутий! Я такого ще ніколи не бачив! — він так швидко говорив, що Степан половини слів не міг розібрати, але все ж таки розумів, про що каже Захар. — Я не певен, що взагалі хто-небудь бачив і побачить найближчі... не знаю... може, років десять, — Захар видихнув.

— Так, я знаю, мені вже розповіли. Він потрібен для якоїсь гри... е-е-е... «Плавання», «Пірнання»... — почав згадувати назву Степан. — Точно, гра називалася «Занурення». Пошукай її на комп'ютері Ігоря. Це якийсь новий... навіть не знаю, як назвати... новий наркотик. На неї підсідають. Вже троє хлопців зникло! Про яких мені відомо.

— А той, з ким ти розмовляв, що з ним? — поцікавився Захар, коли дослухав Степана.

— Він не може грати з цими приладами для віртуальної реальності, нудить його, чи щось типу того.

— Зрозуміло, — по голосу було ясно, що Захару відповідь була нецікава. — А-а-а... Ось що згадав. Пам'ятаєш, ти ще приніс якісь запчастини? Я думаю, що Ігор збирався відтворити цей прилад. Можливо, він їх і продавав, — невпевнено припустив Захар.

— Микита мені сказав...

— Хто?

— Друг зниклого хлопця. Це він не може грати з цим приладом.

— А-а-а... І що він?

— Він сказав, що з цим пристроєм можна грати місяць безкоштовно, і Ігор поширював прилад, щоб довше пограти безплатно. Але Ігорю його хтось прислав.

— А-а-а... Тоді все зрозуміло, — Захар почав сміятися.

— Що? Що тобі зрозуміло? — не втямив Степан.

— Хлопчина не дурний, — продовжував сміятися Захар, — він намагався якось обійти захист. Але у нього все одно нічого не вийшло б, — підсумував чоловік.

— Чому?

— Бо навіть я не розумію, як цей прилад працює! Ти кажеш, що ці дроти мають випробувальний період?! От якби отримати такий, який ще працює... — затягнув Захар.

— І що тоді? — Степан вже знав, що зможе порадувати знайомого своєю знахідкою.

— Можливо, я зміг би витягти код і зрозуміти, як саме прилад впливає на гравців.

— А якщо я тобі скажу, що у мене, можливо, є такий дріт? — обережно поцікавився Степан.

— Що??? — Захар закричав у слухавку, і Степанові довелося її відсунути від вуха. — У тебе є дріт із незакінченим строком дії?!

— Так! Я ж тобі сказав, що Микита з ним не може грати. Тож я його забрав. Я так розумію, там ще декілька днів можна грати, чи тиждень, не більше.

— Хапай дріт і мерщій до мене! — Захар знову ковтав слова через збудження.

— Добре, добре, ти тільки заспокойся! Захаре, дістануся до автівки та приїду!

— А де твоя автівка? Де ти взагалі? — чоловікові за комп'ютерним монітором не терпілося отримати новий прилад.

— Заспокойся! Я через декілька годин буду в тебе! А ти поки що знайди гру на комп'ютері Ігоря! Дізнайся про неї якомога більше!

— Гаразд! Не затримуйся там надовго!

— Як тільки буде можливість, відразу до тебе! — Степан поклав слухавку.

Під час розмови по телефону він встиг пройти більшу частину шляху до своєї машини. Тільки зараз він звернув увагу, що щелепа почала боліти сильніше. І хоча Степан не міг зараз подивитися на себе у дзеркало, він був впевнений, що його синець ставав дедалі більшим.

Решту шляху до своєї машини Степан обмірковував почуте від Захара. Ігор сам намагався створити такий самий пристрій чи зламати вже той, що був? Він не знав, чи має це значення, якщо в підсумку Ігорю це все одно не вдалося. Натомість Степан нарешті зрозумів, навіщо Ігорю була потрібна книга з написання комп'ютерних ігор. Закінчивши з паянням, він, скоріш за все, почав би займатися кодом цього приладу.

Так, за роздумами, він нарешті дійшов до своєї машини. Вона стояла на тому ж місці, де він її залишив вчора. Перше, що він зробив, так це подивився у дзеркало заднього виду. Синець розповзся на пів щелепи і вже почав темнішати.

Степан сів за кермо. Всі його речі лежали на тому ж самому місці, в тому числі і дріт Микити. Голосно зітхнувши, він завів двигун. Ще декілька хвилин знадобилося, щоб мотор прогрівся. І щойно він збирався від'їжджати, у скло водійських дверцят постукали.

Від несподіванки Степан смикнувся, одразу ж натиснув і відпустив педалі зчеплення та газу. Машина смикнулася і заглухла. Він тримався за серце, яке шалено калатало. На декілька секунд легені залишилися без кисню. Коли перший шок пройшов, Степан повернув голову.

Біля машин стояв Матвій Вікторович, а трохи позаду батьки Роми. Степан опустив скло.

— Як ви... — Степан збирався запитати, як їм вдалося так швидко дістатися до його автівки, але згадав, що сам він йшов пішки, а вони, напевно, їхали на машині. — Ви мене налякали! — Степанове дихання сповільнювалося, і серце відновлювало ритм. — З вас нове спіднє! — він завжди казав цю фразу, коли його заставали зненацька і лякали. На його думку, ця фраза показувала, як сильно він злякався, і що так більше не треба робити.

— Вибачте, що налякав, — перепросив поліціянт. — Ми будемо проводити обшук у кімнаті Роми... — він зам'явся. — І я б хотів, щоб ви були присутніми і підказали, що нам шукати.