Глава 7

— Тобто ви наполягаєте на тому, що ви працюєте приватним детективом?! — у поліційному відділку Степана вже тримали декілька годин.

Патрульні поліціянти привезли його у відділок, передали у руки іншим охоронцям правопорядку і поїхали далі працювати.

— Та скільки ж можна?.. — Степан закотив очі. Йому вже набридли одні й ті самі запитання. — Я вже казав, що мене найняла мати Ігоря Ранечко, щоб я знайшов її сина. І я вважаю, що його друг Рома може так само зникнути, як Ігор та Олег.

— І вирішили ви це, тому що... — поліціянт навмисно не домовив, щоб в черговий раз почути відповідь.

— Тому що я знайшов пристрій для занурення у віртуальність, — в цей момент Степана перемкнуло, — а знаєте, мені набридли ці допити! Хочете мене заарештувати? То робіть це! Ви нічого не можете мені пред'явити!

— Як не можемо? Можемо! Стаття 162.1: Незаконне проникнення у приватне володіння!

Поліціянт не встиг договорити, за нього це зробив Степан:

— Проникнення у житло та інші володіння, незаконний обшук. Штраф від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, виправні роботи до двох років або обмеження волі до трьох років, — закінчив Степан.

— А ви молодець, підготувалися!

— Ось тільки є невеличка деталь.

— І яка ж? — поліціянту було цікаво почути.

— Я навіть близько не наблизився до будинку, не говорячи про те, що я не був навіть у дворі. Можливо, мені просто подобається сидіти на хвіртках? — Степан знав, що це слабенький аргумент, але цього було достатньо, щоб поліціянт почав розмірковувати, яку статтю підібрати до незрозумілих дій Степана.

— Не хочете по-доброму? Добре, буде по-вашому. Стаття 146.1: Незаконне позбавлення волі чи викрадення людини! Або навіть 146.3.

І в цей момент Степан засміявся в голос. Йому дійсно було смішно.

— І кого я, по-вашому, викрав? Чи мої вигадані спільники, якщо ви так наполягаєте на Статті 146.3.

— Ігоря, Олега, і ось тепер хотіли викрасти Рому зі свого будинку, — поліціянт дивився Степану в очі, він хотів перемогти в цій битві поглядів, змусити Степана відвернутися.

Степан знав цей прийом, коли він працював у поліційному відділку, сам досить часто до нього вдавався. Така нібито дитяча перемога може показати, хто в кімнаті головний, хто має більший авторитет. Степану нічого не залишалося, як прийняти виклик. Він більше не посміхався, до нього нарешті прийшло розуміння, що поліціянти в цьому невеликому містечку не розуміли, що відбувається. Та він і сам цього до пуття ще не розумів.

Їх битва поглядів тривала секунд сорок, поки поліціянт нарешті не відвів погляд, всього на декілька секунд, але цього було достатньо. Степан зрештою розслабився.

— Ви не зможете притягнути мене до відповідальності по цій статті. По-перше, я до цього тижня жодного разу не був у вашому місті. По-друге, я вам надав номер Асоціації приватних детективів, в якій я зареєстрований, ви можете перевірити, чи дійсно я той, ким відрекомендувався. А по-третє, ви не можете знайти хлопчиків, і зайва допомога вам не завадить, тим більше я зацікавлений в тому, щоб їх знайти, — Степан спокійно виклав свої аргументи і чекав реакції поліціянта.

Той не поспішав, він стукав візиткою, яку дав Степан, об стіл, час від часу поглядаючи на неї.

— Я подзвоню! Думаю, в інтернеті вказаний той самий телефон?! — поліціянт оцінююче дивився на свого співрозмовника, він шукав хоча б якісь натяки на брехню чи страх, що цю брехню побачать. Але нічого не було — Степан був спокійний. — Але це вже вранці, навряд чи вони працюють вночі!..

— Ви здивуєтесь… — Степан хотів, щоб вся ця ситуація розв'язалася якомога швидше.

— Вранці! Тож доти вам доведеться зачекати в ізоляторі тимчасового утримання!

— Ні, ви не розумієте, ми гаємо дорогоцінний час, — Степан встав зі стільця, тепер він був схвильований. Рома міг зникнути в будь-який момент, а він застряг тут.

— Я все сказав! — на цьому поліціянт закінчив. Він відчував відразу до Степана, аж занадто той був «розумний».

Степана відвели в камеру. Та була порожня, і чоловік цьому не здивувався. В маленьких містечках рідко щось відбувається. А якщо і відбувається — підозрюваних відправляють вже у Вінницю, щоб справою займалися інші.

Обравши собі тимчасове ліжко, він нарешті ліг. Степан нічого не міг зробити з тим, що його затримали. Як би сильно йому не хотілося звинувачувати поліціянтів, але він знав, що трохи перетнув межу. Йому не потрібно було керуватися емоціями. Тепер же у нього до самого ранку був час, щоб обміркувати все, що він дізнався від Микити.

Хтось підсовував дивні пристрої тим, хто любить проводити час за комп'ютерними іграми. І ті, хто постійно використовував ці пристрої, через деякий час зникали. За цими думками Степан не помітив, як заснув.

Сон був неспокійним, він щоразу прокидався від найменшого звуку. Лише під ранок організм розслабився, і Степан поринув у глибокий сон, хоч він і був коротким.

— Вставай! — двері в камеру вже були відчиненими. В дверях стояв поліціянт, який вчора ввечері допитував Степана.

— Що? — Степан же розплющив лише одне око, він ще не відійшов від сну. А в його камеру світило ранкове сонце, тож йому ще доводилося звикати до яскравого світла.

— Вставай! Можеш іти! — поліціянт був роздратований.

Степан знав, що трапилося. Той вже подзвонив в асоціацію, і там підтвердили його особистість. Тож не дивно, що поліціянт був в поганому настрої — він не міг заарештувати Степана і пред'явити якісь звинувачення.

— Добре, — Степан вирішив не дратувати правоохоронця ще сильніше.

Вони повернулися до кабінету поліціянта, де Степану віддали його речі, які були при ньому під час затримання.

— А де моя машина?

— А де ви її залишили? — відповів питанням на питання поліціянт.

— Недалеко від будинку, де ви мене затримали.

— Ось там вона, скоріш за все, і стоїть!