Глава 5

— Захаре, привіт.

— Степане, давно не дзвонив, — відповів чоловік на іншому кінці слухавки, — радий тебе чути.

— Так, багацько часу минуло... Ти вдома? Працюєш? — Степан одразу перейшов до справи.

— Як завжди! — слова через одне «ковталися». Степан знав: Захар як завжди щось їв.

— Я до тебе через пів годинки під'їду!

— Чекаю!

Степан поклав слухавку. Він допив каву і сів за кермо. Захара він знав досить давно. Познайомився з ним ще в перші роки своєї роботи в поліції Вінниці. Захар тямив у комп'ютерах і час від часу виконував складні доручення поліції. Тож коли Степан подався у приватні детективи, зберіг зв'язок із Захаром і час від часу навідувався до нього. Частіше всього, під час чергової справи, Степану потрібен був доступ до жорстких дисків чи телефонів зниклих безвісти. Рідше він приходив для того, щоб отримати доступ до соціальних мереж, щоб вивчити останні повідомлення. Хоча на таке, зазвичай, потрібен дозвіл близьких людей.

Дорога, як завжди, зайняла пів години.

У Захара була трикімнатна квартира. І навіть в такій великій квартирі айтівець влаштовував повний безлад: на підлозі кожної кімнати можна було зустріти банки з-під енергетиків.

— О-о-о... Ти вже тут, так швидко?! — Захар вийшов до дверей в штанях та майці.

— Як я і казав, пів години...

— Справді? — айтівець глянув на годинник, що був на руці. — Так, ти маєш рацію. Вибач за безлад, — Захар ногою відштовхнув банку, яка лежала біля його ноги. — Проходь, що там у тебе? Знову зламати жорсткий диск?

— Так! І дещо ще... — Степан не хотів це обговорювати на сходах, тож зайшов в квартиру.

Кімнати мало чим змінилися. Степану аж здалося, що навіть деякі розкидані речі так і лежать, на тому самому місці з минулого разу, а це було на початку вересня. Пройшло вже три місяці, а речі все там же, де й були.

— Що там в тебе? — зацікавився Захар.

— Ось! — Степан поклав на стіл прозорий пакет з невідомим пристроєм, мікросхемами та дротом.

— Що це? — айтівець взяв пакет у руки і почав роздивлятися.

— Я думав, ти мені це скажеш. Ти не знаєш, що це?

— Вперше бачу. Але це щось новеньке... Голка та usb, чисто теоретично, таке поєднати неможливо... Тільки якщо там немає якогось препарату, який подається в організм через сигнал з комп'ютера... — розумові процеси були запущені, Захар вже хотів розібратися з тим, що отримав.

— Радий, що ти зацікавився, — Степан цього не розумів, але припускав, що зацікавленість Захара схожа з тим, що він сам відчуває, коли займається улюбленою справою. — Я шукаю зниклого підлітка, і мені потрібно знати, може, він десь на жорсткому диску робив записи, куди міг піти. Чи, може, комусь писав... В тому числі і про це... — детектив вказав на невідомий пристрій. — Зможеш розібратися?

— Як завжди! — Захар посміхнувся, він був задоволений, що йому принесли щось нове та цікаве. — Тобі, як завжди, інформація потрібна на вчора?

— Так! Час спливає, хлопець зник дванадцять днів тому.

— Оу... — тільки і зміг сказати Захар, посмішка зникла з обличчя. — Зараз же цим займуся.

— Дякую! Мені треба їхати, зателефонуєш, якщо щось знайдеш?!

— Звичайно! — він кивнув. — І куди ти зараз?

— Чув про містечко Кочедижник?

— Ні.

— Невеличке містечко у нас, у Вінницькій області. Хлопець зник там. Треба допитати його друзів, які, імовірно, бачили його останніми.

— Зрозуміло... Ну, тоді їдь! Я тебе наберу, якщо щось знайду!

Степан лише кивнув і пішов з квартири.

За кермом він провів ще майже годину, перш ніж доїхав до містечка. Він взяв свої записи і подивився, хто з хлопців був найближче. Олег був ближче, ніж інші. Степан звірився з мапою. І дійсно, проїхати потрібно було всього кілька вулиць, і він знайшов потрібний будинок.

Степан зупинився перед довгим парканом з червоного металопрофілю. За ним виднівся великий двоповерховий будинок. Чоловік подзвонив у дзвінок і став чекати.

На вулицю вибігла жінка з розпатланим волоссям та шаленим поглядом. Іще через секунду з'явився чоловік, з таким самим безумством в очах.

— Ви знайшли? Ви знайшли його? — жінка вчепилася в плечі Степана і боляче їх стискала.

Чоловік відкрив рота, щоб щось запитати, але не запитав. Він підійшов до своєї жінки.

— Люба, він не з поліції... Відпусти його, — звернувся він до дружини. Після чого вже звернувся до Степана: — Ви ж не з поліції?

— Ні, я не з поліції! — він був трохи розгублений, але вже почав здогадуватися, в чому справа. — Мене звати Степан Земко, я приватний детектив.

— Приватний детектив? — жінка, яка щойно відпустила Степана, знову спробувала схопити його за плечі, але чоловік її зупинив.

— Я працюю за дорученням Лідії Ранечко, ви напевно знаєте її?! Я так розумію, ваш син товаришує з Ігорем, — і хоча Степан знав відповідь, все одно довелося поставити питання: — Він вдома?

Жінка завмерла на секунду. Губи почали тремтіти, а в очах з'явилися сльози — вона розплакалася.

— Наш син зник! — в голосі чоловіка з'явилися нотки злості. Подружжя розвернулося і збиралося повертатися до будинку.

— Вибачте, будь ласка, я не знав, — Степан обережно торкнувся плеча чоловіка, щоб його зупинити.

— Якби були гарним детективом, знали б!.. — чоловік знову спробував відвести дружину до будинку.

— Вибачте мені ще раз... — Степан знову зупинив подружжя. — Я шукаю друга вашого сина. І, можливо, ці два зникнення пов'язані. Якщо я зможу знайти Ігоря, можливо, і ваш син там буде...

Подружжя, яке вже зачиняло хвіртку, зупинилося і подивилося на детектива.

— Ви так думаєте? — крізь сльози запитала жінка.

— Я не знаю, — чесно зізнався Степан, — але два зникнення — це дивно... Можна, я поставлю декілька питань і огляну кімнату вашого сина? — детектив стояв, не рухаючись, він дивився в очі батьку зниклого Олега.

 — Проходьте, — холодно запросив чоловік Степана.