Глава 3

Вулицями міста повільно їхала машина. Водій уважно роздивлявся всі паркани та хвіртки. По телефону йому продиктували назву вулиці та номер будинку. І хоча на його смартфоні була встановлена карта, інтернет останні декілька місяців погано працював. Достатньо було аварійного чи планового відключення світла — і в той самий момент зникав зв'язок та інтернет. Тож чоловік відразу дізнався деякі деталі, які його цікавили, щоб знайти потрібний будинок.

Він вже наближався до кінця вулиці і був майже впевнений, що пропустив будинок. Аж раптом побачив невелику бордову хвіртку, а з обох боків по два прогони євро-паркана. Саме їх він і видивлявся.

Ліворуч від хвіртки був отвір для пошти, і над ним невеличкий номер — №24.

Автомобіль зупинився. Чоловік ще раз звірився з інформацією, після чого взяв з пасажирського сидіння чорну теку і вийшов з машини. Надворі була не дуже приємна погода. Мряка швидко вкрила обличчя, тож довго залишатися на вулиці не дуже хотілося.

Чоловік роззирнувся у пошуках дзвінка, але не знайшов його, тож довелося стукати по хвіртці. З дому ніхто не вийшов. Він ще раз постукав, після чого спробував зазирнути у двір через паркан, але той був трохи вище за чоловіка. Тож він повернувся до машини. Поклав теку на дах, відкрив пасажирські двері та став на поріг автівки. Саме в цей момент двері будинку відкрилися.

На порозі стояла жінка, вона побачила чоловіка і швиденько пішла до хвіртки.

— Лідія Ранечко? — запитав чоловік, закриваючи свою машину та забираючи теку з даху.

— Так, це я! — підтвердила жінка. — Це я з вами розмовляла по телефону?

— Так! Мене звуть Земко Степан Іванович, я приватний детектив, — відрекомендувався чоловік.

Він швиденько оглянув Лідію. Жінка мала зріст не вище за метр сімдесят. Коротке кучеряве темно каштанове волосся, темні кола під очима від браку сну. Жінка виглядала втомленою. Степан здогадувався, що останні дні вона мало їла. На це вказували досить гострі риси обличчя, які з'явилися від недоїдання. На руках можна було роздивитися вени та кісточки. Недостатня кількість їжі та нервове виснаження перетворювало жінку на привида. Чоловік міг собі уявити, якою вона була до всього цього.

— Заходьте. Проходьте. Я вас чекала. Дуже рада, що ви так швидко приїхали. Будь ласка, заходьте, — вона розмовляла досить швидко. Лідія була збуджена, вона сподівалася, що справа нарешті зрушить з мертвої точки. — Не знімайте взуття, проходьте до кухні.

Степан тільки дивувався, як швидко вона розмовляє і як швидко крутиться навколо нього. Наче у неї відкрилося друге дихання. Тепер він би не сказав, що вона втомлена.

— Дякую, — Степан витер ноги об килимок і пішов до кухні, куди вказала жінка.

— Може, чаю чи кави? Можу запропонувати домашній компот, — продовжувала Лідія.

— Дякую, я відмовлюся. Я б не хотів даремно витрачати час.

— Так, звичайно, вибачте, — Лідія витерла руки об халат і нарешті сіла за стіл.

— По телефону ви сказали, що ваш син зник. Ви б не могли розповісти детальніше?! — Степан розстебнув блискавку на теці, і дістав чистий аркуш паперу та ручку.

— В той вечір… — почала Лідія, але Степан її одразу перебив.

— Почнемо з самого початку. Коли це сталося?

— Вибачте, так, зараз... — жінка нервувала, думки розліталися в різні сторони, вона не могла їх зібрати докупи. Лідія взяла телефон до рук, відкрила календар. — 26-го листопада, це сталося тоді...

— Сьогодні 7-ме грудня, отже минуло вже одинадцять днів, — чоловік зробив помітку для себе. — Добре, продовжуйте!

— Це була субота. З самого ранку мій син, Ігор, як зазвичай, грав на комп'ютері у себе в кімнаті. Я його не чіпала.

— Скільки років вашому синові? — почав ставити додаткові запитання Степан.

— Йому було п'ятнадцять, — в цей момент жінка стиснула губи та кулаки, — ні, йому зараз п'ятнадцять, — в очах з'явилися сльози.

Степан знав, чому вона так сказала, а після виправила себе. Час плинув, і якщо дитину чи підлітка не знайшли за перші два дні, шанс на те, що знайдуть живими, знижується з кожною годиною. І Лідія це знала, в поліції їй про це сказали. Саме тому він тут, щоб підняти шанси. У поліції багато інших справ, тож пошуками займаються не всі. Тим більше зник підліток, це той вік, коли вони могли робити що завгодно, в тому числі втікати з дому.

— Моєму сину п'ятнадцять років, — продовжила Лідія. — У той день, як зазвичай, він грав зі своїми друзями з інтернету. І вийшов він зі своєї кімнати на початку першої, коли зголоднів, — жінка замовкла і підібгала губи.

— Продовжуйте, будь ласка, — Степан це помітив. Лідія щось не хотіла казати чи, можливо, боялася.

— Ми тоді посварилися, — нарешті продовжила жінка. — Він хотів, щоб я йому розігріла їжу. А я займалася пранням та прибиранням, поки було світло. Тож я йому сказала, що він не маленький і може сам собі підігріти їжу. Він грюкнув дверима і знову зник у себе в кімнаті.

— А як він грав увесь ранок? У вас не вимикають світло?

— У нас є генератор, але пральна машинка та пилосмок тягнуть багацько. Тож від генератора може працювати комп'ютер, телевізори і все, що тягне небагато.

На це Степан лише кивнув.

— Десь на початку другої я закінчила поратися по хаті. А Ігор так і сидів в кімнаті голодний. Я здалася і підігріла їжу. А коли прийшла його гукати, він сказав, щоб я йому не заважала грати. Я повернулася до кухні і почала мити посуд. Десь хвилин через двадцять Ігор нарешті прийшов їсти.

Лідія вже заспокоїлася і розповідала більш складно, аніж на початку. Степан же відмітив для себе, що син мав матір за прислугу. Можливо, коли батько був вдома, все було інакше, але зараз Лідія для сина була більше служницею, аніж матір'ю.

— Коли він пообідав...

— Але ж ви сказали, що це був його перший прийом їжі, — втрутився Степан.

— Ну, на годиннику була друга година дня, для мене це вже час обіду, — Лідія знизала плечима. — Коли він пообідав, — продовжила вона, — то сказав, що йде гуляти з друзями. Він повернувся до кімнати, і вже хвилин за п'ятнадцять пішов з хати... і так і не повернувся...