Глава 2

Годинник показував майже дванадцяту годину ночі. Патрульна машина повільно рухалася темними вулицями міста. Окрім увімкнених фар, на машині світився синій проблисковий маячок.

— Я майже впевнений, що хлопець вже п'яний спить десь у друзів... І скоріш за все, мати навіть не знає про тих друзів, — почав розмову патрульний, що сидів за кермом.

— Де мої п'ятнадцять років... — заздрісно протягнув інший поліціянт з пасажирського місця. — Ставлю на те, що він десь з дівчиною! — патрульний посміхнувся.

— Програєш, Іване! Але, якщо наполягаєш, я ставку приймаю! — погодився водій і посміхнувся.

— Та ти вже старий в свої майже сорок, що ти розумієш в сучасній молоді?.. Зараз вони починають будувати відносини набагато раніше, аніж пити, — прокоментував Іван.

— Не погоджуся з тобою! Алкоголь пробують набагато раніше сексу!

— Слухай, Артеме, ти можеш думати, що хочеш, але мені буде приємно позбавити тебе грошей, — Іван посміхнувся.

— Не дочекаєшся! — відповів Артем.

Чоловіки швидко потиснули руки, тим самим уклавши парі.

До потрібного будинку вони доїхали за п'ятнадцять хвилин, як і казала операторка. Жінка вже стояла біля хвіртки, чекаючи на поліціянтів. Із рук вона не випускала телефон і постійно дивилася на екран. Вона очікувала, що син подзвонить. Жінка була готова не сварити свого хлопчика, аби він тільки вийшов на зв'язок живий та здоровий.

— Слава Богу, ви нарешті приїхали, — жінка підбігла до поліційної машини, хоча та ще не до кінця зупинилася. — Мій син...

— Почекайте! — Іван навіть не встиг вийти з машини, коли жінка почала розповідати. — Мені треба спочатку вийти з автівки.

Артем вже встиг обійти машину і стояв біля пасажирських дверей свого напарника.

Жінка не могла встояти на одному місці. Вона переминалася з ноги на ногу, наче їй необхідно до вбиральні, чи її хтось чекає.

— Розкажіть нам, що трапилося? — Іван нарешті виліз з автівки, дістав теку-планшет з папером та ручкою.

— Мій син, він зник, — в голосі жінки вчувалося тремтіння.

— Як вас звуть? — запитав Артем.

— Ліда, — коротко відповіла жінка.

— Лідіє, скажіть, коли ви востаннє бачили свого сина? — продовжував ставити запитання Артем.

— Він пішов гуляти з друзями...

— О котрій годині? — запитав Іван.

— Десь о третій... Ні, о другій! Я пам'ятаю, бо він пообідав і ненадовго пішов гуляти... Так він мені сказав, — Ліда знову заплакала.

— Не переймайтеся, ми його знайдемо! — Артем підійшов до жінки та поклав руку їй на плече.

— Угу, дякую... — крізь сльози промовила жінка.

— Ви знаєте, з ким саме ваш син пішов гуляти? — запитав Іван, коли вона трохи заспокоїлася.

— З Микитою... напевно, — невпевнено відповіла Лідія. — Ігор мені не сказав, з ким цього разу пішов гуляти. Микита — це його найкращий друг, думаю, він повинен знати де Ігор.

— З ким з друзів ми ще можемо поговорити? — Іван записував всю інформацію, яку вважав важливою.

— Думаю, з Олегом, це його однокласник, він живе на іншому краю міста, — Лідія задумалася, — ще, напевно, можна побалакати з Ромою...

— Це всі? — із здивуванням запитав Іван.

— З ними він частіше за все спілкувався та гуляв!

— У нього більше немає друзів? — запитав Артем.

— Це всі близькі друзі. Іноді вони збиралися великою компанією, але усіх я не знаю. Микита повинен знати!.. Я так думаю... — Ліда знизала плечима.

Поліціянти переглянулися. Іван побачив на обличчі Артема ледь помітну посмішку — Артем вже відчував смак перемоги.

— Скажіть, у вашого сина немає дівчини? Чи якось подруги, з якою він, може, часто спілкувався? — Іван все ще сподівався перемогти у парі, хоча вже подумки почав прощатися із грошима.

— Якби ж то... — засмучено відповіла Ліда. — Ігор багато часу проводить перед комп'ютером. Ті кляті ігри... — тепер вона вже злилася. — У нього віртуальних друзів набагато більше, аніж реальних! Які там дівчата... — вона шумно зітхнула.

Іван удав, що щось записує. Але в останніх словах він не почув нічого важливого. Тепер майже всі підлітки проводили перед монітором комп'ютера півдня та півночі. Щойно наближалася темрява, більшість підлітків, які повинні вилізати з хат, щоб гуляти, коли їх ніхто не бачить, навпаки, зачинялися у своїх кімнатах і дивилися в монітори.

— Дозволите заглянути в кімнату вашого сина? — запитав Артем.

— Так, звичайно! Проходьте! — Ліда швиденько відчинила хвіртку та провела поліціянтів до будинку. — Це його кімната! — жінка вказала на дерев'яні двері коричневого кольору. На них був приклеєний на скотчі лист паперу, з малюнком біологічної небезпеки, а під малюнком напис: «Не заходити!»

Першим у кімнату зайшов Артем — і в той самий момент зрозумів, чому на дверях висів знак біологічної небезпеки. Повітря всередині було сперте. Неприємний запах поту, старих шкарпеток та чогось кислого вдарив у ніс. В кімнаті був повнісінький безлад.

Не встиг Артем знайти місце на підлозі, куди можна було б поставити ногу, як на нього налетів Іван.

— Ти чого став?

— А ти сам подивись, — Артем все ж таки зміг зробити крок у бік. Іван у ту ж саму секунду скривився від неприємного запаху.

— Фу-у... Як він тут взагалі може знаходитися по декілька годин?.. — Іван помахав рукою перед обличчям, щоб не так сильно смерділо. Але це не допомогло. Поліціянт озирнувся, щоб подивитися, де мама зниклого хлопця. Вона якраз зачиняла вхідні двері в хату. Іван продовжив пошепки: — Не здивуюся, якщо серед цього смороду приховане тіло хлопця.

— Не дуже смішно, — Артем все ж вирішив оглянути кімнату.

— Я тебе почекаю тут!

— Слабак!

Перед кожним новим кроком Артем відсував на підлозі одяг чи якісь іграшкові фігури. Він здогадувався, що це фігури з якоїсь комп'ютерної гри. Можливо, навіть колекційні. Він йшов повільно, щоб ні на що не наступити.

Кімната була не дуже великою. Артем думав, можливо, п'ятнадцять квадратних метрів. Ліжко, шафа, комп'ютерний стіл, письмовий стіл і книжкова шафа, заставлена різноманітними фігурками, схожими на ті, що були розкидані на підлозі.