Ва-банк

На старому наручному годиннику було 21:35.

Увесь цей час Міша не марнував даремно.

Страх нікуди не зник, але тепер його витіснила холодна зосередженість. Паніка могла вбити швидше за будь-яку потвору, а тому він змусив себе діяти.

План був відчайдушний.

Іншого в нього не залишалося.

За кілька годин він обшукав фургон і навколишні будинки. Серед старого мотлоху та покинутих речей йому вдалося знайти чотири великі газові балони, повністю заповнені газом. Один за одним він затягнув їх усередину фургона й надійно закріпив у кузові.

Потім знайшлася вибухівка.

Невеликі заряди з детонатором, які, очевидно, приготували ще ті люди, що працювали над цією операцією до нього.

Міша мовчки розклав заряди по всьому фургону, ховаючи їх під сидіннями, між ящиками та біля балонів. Детонатор він переніс до найближчого будинку — старої похиленої хати навпроти дороги.

Саме там він вирішив чекати.

Перед цим Міша повністю переодягнувся. Свій нормальний одяг зняв і використав усередині фургона, щоб створити ілюзію, ніби досі перебуває там.

Натомість на себе натягнув брудний, подертий мотлох, знайдений у будинку.

Протигаз він не знімав зовсім.

А щоб остаточно перебити людський запах, облив себе різкими смердючими рідинами, які тільки зміг знайти серед покинутих речей і старих банок у сараях.

Тепер навіть сам від себе він ледве не задихався.

Але якщо слова “Серпа” були правдою — це могло врятувати йому життя.

Зброю він теж підготував.

СВД лежала біля вікна.

Поряд — АКС-74У.

А ПМ залишався в кобурі на поясі.

Половину набоїв він уже витратив або розклав по різних місцях, але того, що залишилося, мало вистачити на останню спробу.

Тепер залишалося лише чекати.

Будинок тихо поскрипував від вітру.

Надворі повільно темнішало.

А десь далеко в лісі…

щось уже рухалося сюди.

Міша нерухомо лежав на холодній підлозі будинку, намагаючись дихати якомога тихіше. Стара деревина під ним ледь чутно поскрипувала при кожному русі.

Час від часу він обережно підповзав до вікна й визирав назовні.

Фургон досі стояв посеред вулиці — темний, нерухомий, мов приманка.

Навколо панувала неприродна тиша.

Ні вітру.

Ні комах.

Ні навіть шереху дерев.

Лише густі сутінки повільно накривали мертве село.

Міша знову сповз униз, притискаючи до себе АКС-74У. Серце билося повільно, але важко.

І саме тоді його погляд випадково впав на щось біля стіни.

Кусок паперу.

Пожовклий, брудний, ніби пролежав тут уже багато років.

Міша кілька секунд дивився на нього, вагаючись.

Потім усе ж потягнувся рукою й обережно підняв.

Папір був списаний нерівним почерком.

Місцями чорнило розтеклося від вологи, але більшість слів ще можна було розібрати.

Цікавість узяла верх.

Він підніс лист ближче до очей і почав читати.

Міша провів пальцями по пожовклому паперу й уважніше вдивився в нерівний дитячий почерк.

Лист був написаний російською.

“Сегодня мама снова ругалась, что я поздно вернулся из леса. Но я всё равно принёс ей цветы. Она улыбнулась и сказала, что они красивые.

Папа обещал, что когда приедет с работы, мы вместе пойдём на озеро ловить рыбу. А ещё он сказал, что скоро починит мой велосипед, потому что цепь опять слетела.

Я хотел позвать Витю и остальных ребят играть возле старой мельницы, но мама сказала далеко не ходить. Говорит, в лесу опять странный туман.

Но я всё равно хочу туда сходить. Там красиво.”

Міша мовчки дочитав останній рядок.

У грудях неприємно стиснуло.

Це був звичайний дитячий запис.

Без містики.

Без жаху.

Просто життя хлопця, який ще не знав, що станеться далі.

Міша повільно перевернув листок.

І завмер.

До зворотного боку була приклеєна стара фотографія.

На ній стояв той самий Саша.

Справжній.

Живий.

Він усміхався, тримаючи в руках букет польових квітів. Поряд сиділа жінка — мабуть, його мати — а за їхніми спинами стояв високий чоловік у робочому одязі, поклавши руку хлопцю на плече.

Звичайна сім’я.

Звичайне життя.

Міша мовчки дивився на фото, а в голові повільно починала складатися страшна думка.

Те, що сиділо з ним у машині…

не було Сашею.

Але колись, він справді жив…

Відійшовши від шоку, Міша змусив себе знову підповзти до вікна.

Повільно.

Майже не дихаючи.

Він ледве визирнув назовні — і серце миттєво стиснулося.

Біля фургона вже стояло створіння.

Воно було високим, худорлявим і водночас неприродно гнучким. Його силует нагадував суміш хижака, великого кота й чогось… зовсім не земного.

Тіло вкривала гладка блідо-сіра шкіра з холодним синюватим відтінком. Під нею чітко проглядалися напружені м’язи та темні звивисті судини, схожі радше на тріщини в камені, ніж на щось живе.

Голова мала дивні котячі риси.

Великі загострені вуха постійно смикалися, вловлюючи найменший звук. Вузька морда закінчувалася тонкими губами, за якими виднілися ряди дрібних гострих зубів.