Очі зла

За кілька хвилин двері фургона глухо зачинилися, замкнувши всередині двох людей.

Мисливець провернув ключ у замку запалювання. Двигун глухо загуркотів — і одразу стих.

Він насупився.

Спробував ще раз.

Те саме.

— Да что ж это такое… — пробурмотів він.

Ще одна спроба — і цього разу двигун нарешті ожив, рівно загуркотівши.

— Наконец-то, — з полегшенням видихнув мисливець, ледь натискаючи на педаль газу.

Фургон рушив дорогою, повільно розрізаючи густий туман.

Усередині запала тиша.

Мисливець вирішив її порушити — і водночас дізнатися більше про свого пасажира.

— То как тебя зовут?

— Саша.

— А меня Миша зовут. Будем знакомы.

Хлопець мовчки кивнув, дивлячись уперед.

— Сейчас налево, — раптом сказав він, вказуючи на поворот.

Кермо плавно провернулося, і фургон звернув у потрібний бік.

Мисливець на мить глянув на хлопця, а потім знову на дорогу.

— А чего ты, Саш, делал один в этом лесу, если знаешь, что тут небезопасно?

— Я просто хотел нарвать маме цветов… её любимых. А потом вдруг появился предшествующий туман.

Мисливець нахмурився.

— Какой туман?

Хлопець відповів не одразу.

Його голос став тихішим.

— Этот туман… он появляется перед тем, как приходит Шурале.

— Сейчас в права 

— Это старый дух… очень старый. Его здесь знали ещё задолго до нас. Он живёт в лесу… и лес — это его дом.

Він ковзнув поглядом у бік вікна, де туман повільно стелився поміж деревами.

— Раньше он почти не трогал людей. Пугал, путал дороги… но не больше. Люди его боялись — и не лезли к нему.

Хлопець на мить замовк.

— А недавно… его поймали.

Його голос став тихішим.

— Я не знаю кто. Но его поймали где-то в далёких землях и пытались увезти его куда-то… далеко. Держали, как зверя.

Він стиснув руки на колінах.

— Но он вырвался.

Тепер у його голосі з’явилася напруга.

— И теперь он злой. Очень злой. Он не пугает… он охотится. Ходит по лесу и убивает всех, кто ему попадётся.

Хлопець повільно перевів погляд на мисливця.

— Этот туман… это значит, что он рядом.

Міша на мить замовк, ніби щось обдумуючи.

— А та дверь у дороги… это он сделал?

Хлопець спершу не зрозумів, про що йдеться, але за мить кивнув:

— А… да.

Міша перевів погляд на дорогу й міцніше втиснувся в сидіння, важко видихнувши.

Хлопець здивовано глянув на нього:

— Что вы делаете?

Мисливець на секунду стиснув губи, а тоді відповів:

— Помнишь, я тебе говорил, что пришёл за одним опасным существом?

— Да, конечно…

Хлопець раптом завмер, ніби його щось вразило.

— Вы пришли охотиться на Шурале?!

Міша коротко кивнув:

— Выходит, что так.

Очі хлопця широко розкрилися від подиву.

— Вау… тогда вы освободите нас от него? У нас наконец-то перестанут исчезать люди и мои друзья…

Міша насупився:

— Друзья?

Хлопець опустив погляд.

— Да… Он забрал моих шестерых друзей.

У салоні знову запала тиша.

— Направо, — тихо додав хлопець, показуючи вперед.

Міша мовчки повернув кермо.

За кілька секунд він глухо промовив:

— Сочувствую…

Фургон повільно котився вузькою лісовою дорогою. За вікнами все сильніше густішав туман, а світло фар розчинялося в ньому вже за кілька метрів.

Міша мовчки дивився вперед, час від часу поглядаючи на хлопця.

Той сидів спокійно. Надто спокійно для дитини, яка щойно розповідала про зниклих друзів.

— И давно это началось? — зрештою запитав мисливець.

Хлопець не одразу відповів.

— Когда он вернулся… лес изменился.

— В каком смысле?

Саша повільно провів пальцем по запітнілому склу.

— Ночью деревья иногда стоят не там, где были днём.

Міша скоса глянув на нього, але нічого не сказав.

— Иногда лес становится больше, — тихо продовжив хлопець. — А иногда… не выпускает людей.

Фургон злегка підкинуло на ямі.

— Ты это от взрослых услышал? — спробував усміхнутися Міша.

— Нет.

Хлопець повільно повернув голову в його бік.

— Я сам это видел.

У салоні стало якось холодніше.

Міша мовчки стиснув кермо.

— И как ты тогда выбрался?

Саша кілька секунд дивився на нього, не кліпаючи.

— А я и не выбирался.

Міша нахмурився.

— В смысле?

Хлопець уже хотів щось відповісти, але раптом завмер і повільно перевів погляд уперед.

Крізь густий туман почали проступати обриси невеликого села.

Міша інстинктивно пригальмував.

Усі будинки тут виглядали так, ніби зійшли зі сторінок стародавніх казок. Старі дерев’яні хати з похиленими дахами тулилися одна до одної, паркани були перекошені від часу, а вікна — темні й неживі. Здавалося, тут не існувало нічого сучасного.

Ні електрики.

Ні машин.