Тайга

Тайга. Густа, непроглядна тайга.

Піщаною дорогою повільно рухався темно-зелений фургон, схожий на UAZ-452, який у народі просто називали “Буханкою”. Його квадратний кузов був подряпаний роками служби, а металеві дверцята вкривалися шарами старої, потрісканої фарби.

За кермом сидів чоловік,європеоїдної зовнішності, він виглядав як людина, яку життя давно відучило від страху й спокою. Йому було трохи за сорок, хоча втомлене обличчя додавало ще кілька років. Густу темну щетину вже пробивала сивина, а під очима залягли глибокі тіні від безсонних ночей і постійних полюваннь.

Його погляд був важким і уважним — таким дивляться люди, які надто часто бачили смерть у лісі. Сірі очі майже ніколи не затримувалися на одному місці, постійно вишукуючи небезпеку.

Одягнений він був просто й практично: стара темно-зелена куртка з потертостями на рукавах, щільний светр, мисливські штани та високі, зношені чоботи, вкриті засохлим болотом. На поясі висів ніж у потертому чохлі, а через плече тягнувся ремінь зброї.

Руки в нього були грубі, у дрібних шрамах і мозолях — руки людини, яка більше звикла виживати в лісі, ніж жити серед людей.

І навіть коли Міша мовчав, у ньому відчувалося щось насторожене.

Наче якась частина його завжди чекала, що з темряви раптом хтось вийде.

середньої статури з густою щетиною. Він невимушено кермував однією рукою — досвіду йому було не позичати. У другій руці тримав рацію, підносячи її ближче до голови, й напружено вслухався в тріск ефіру.

— Добре, зрозумів, — коротко відповів він у динамік.

— І пам’ятай: усе це ти робиш не заради грошей, а на благо Союзу й партії, — пролунало у відповідь суворим, майже холодним голосом.

— Само собою… Відбій.

Водій різко поклав рацію до бардачка — пролунало сухе клацання. Фургон і далі впевнено котився дорогою. Чоловік відкинувся трохи назад і розслаблено повів машину, час від часу озираючись навколо.

Тайга жила своїм життям. Поміж деревами миготіли силуети звірів, що виходили на пошуки їжі, блищали темні плями водойм, а нескінченний ліс, здавалося, поглинав усе довкола.

Колесам давалося важко долати піщану дорогу. Фургон раз по раз здригався на нерівностях, ніби протестуючи проти цього шляху. Та раптом серед густого лісу водій помітив щось дивне: просто обабіч дороги валялися двері від іншого фургона, а поруч — розкидані металеві уламки.

Він одразу зрозумів — це те саме місце.

Фургон повільно звернув убік і зупинився біля відламаних дверей. Водій швидко вискочив назовні й попрямував до задньої частини машини. Відчинивши дверцята, він на мить завмер.

Усередині було облаштовано все для короткого проживання: розкладне ліжко з подушкою та ковдрою, невеличкий столик, кілька ящиків і безліч дрібниць, необхідних у дорозі. Але зараз його увагу прикували три ящики праворуч.

Він заліз усередину й відкрив один із них.

Там лежала СВД, акуратно покладена поверх кількох упаковок із набоями. Чоловік обережно взяв її до рук, оглянув і ледь помітно кивнув.

— Те, що треба, — подумки мовив він.

З таким спорядженням він точно впорається. Досвіду йому вистачало — роки в мисливському товаристві не минули дарма.

Усе почалося кілька днів тому, коли старий знайомий, що крутився в надто вже високих і закритих колах, раптово зв’язався з ним. Просив допомоги. Говорив обережно, натяками, але суть була зрозуміла: десь у сибірській глушині перевозили небезпечну істоту.

Для чого — не пояснив.

Лише додав, що про це ще не знають навіть у партійних верхах. І саме тому потрібен хтось досвідчений. Хтось, хто зможе або знешкодити ціль… або, якщо пощастить, приспати її й доставити живою.

Та, зрештою, байдуже — привезе він істоту живою чи мертвою. Йому пообіцяли за неї чималу суму. Нарешті з’явиться шанс потішити родину, дати їм те життя, на яке вони заслуговують.

Він на мить затримався в думках, але швидко повернувся до справи.

Чоловік закріпив на спині СВД, після чого відкрив інші два ящики. Звідти дістав АКС-74У та ПМ. Рухи були чіткі й відпрацьовані: автомат він закріпив збоку, пістолет — на поясі.

Зачинивши фургон, він повільно озирнувся.

Його погляд знову впав на ті самі двері. Зім’яті до невпізнання, перекручені, ніби їх вирвало чимось надлюдським. Від одного тільки вигляду ставало не по собі.

Кого ж тут везли?..

Мисливець повернувся до густого лісу й неквапливо рушив уперед. Його кроки були обережні, майже безшумні. Рука весь час залишалася напоготові — достатньо було лише миті, щоб схопитися за автомат.

Та ліс мовчав.

Ні шелесту, ні тріску гілок, ні звіриного руху. Лише його власні кроки порушували цю дивну, неприродну тишу.

І саме це насторожувало найбільше.

Минуло вже хвилин п’ятнадцять блукань лісом, але він не натрапив ані на найменший слід живності. Це змусило його насторожитися. Зрештою мисливець вирішив повертатися до фургона.

Він уже розвернувся, коли раптом краєм ока помітив щось дивне.

Дерево.

Він зупинився й повільно обернувся в його бік. Спершу нічого незвичайного — звичайний стовбур серед сотень інших. Але щось у ньому не давало спокою.

Мисливець підійшов ближче.

І тоді побачив.

На корі чітко виднілися глибокі подряпини — довгі, нерівні, наче їх залишили величезні кігті. Він обережно провів рукою по слідах, відчуваючи шорсткість здертої деревини.

Звір… схоже, не менший за тигра, — промайнуло в нього в голові.