Епілог. "Там, де ліс пам'ятає наші імена"

Дощовий ранок стиха помирав, коли Меган ступила на вузьку стежку кладовища. Осінь уже торкнулась дерев — золотий лист падав повільно, ніби боявся порушити тишу. У руках вона тримала невеликий букет польових квітів. Тих самих, які Марк завжди ламав для неї дорогою з лісу.Могила була така ж спокійна, як і завжди. Мармурова плита, трохи потемніла від часу, імаленька чорна фотографія, де він усміхався — так, ніби знав щось більше за всіх.Ніби досі жив.Меган опустилася на коліна, поставила квіти та провела пальцями по викарбуваномуімені.

— Привіт, коханий… — прошепотіла вона, і її голос зник у тихому подиху вітру.

Вона довго мовчала. Дихала повільно, ніби боялася видихнути щось важливе.

— Сьогодні в мене була презентація, — сказала вона нарешті м’яко. — Ти б сміявся,точно. Сказав би, що я занадто хвилююсь, що все буде добре… І ти мав би рацію.

Вона усміхнулася крізь легкий смуток.

— Книга вийшла гарною, Марку. Нашою. Ти ж знаєш — я писала її для тебе. І про тебе.Щоб світ пам’ятав… те, що пам’ятаю я.

Вона зітхнула, торкнувшись холодного каменю теплими пальцями.

— Я дякую тобі, Марку, — сказала вона тихо, але впевнено. — За те, що навчив менелюбити. За те, що дав відчути, що означає не просто кохання, а справжня, шаленапристрасть, від якої серце стукає так сильно, ніби хоче вирватися з грудей.За те, що дав мені сміливість жити далі.

Крапля дощу впала їй на щоку — чи то не дощ, а щось інше, тепліше.Меган витерла її, ніжно усміхнулась.

— Я не забула тебе.І ніколи не забуду.Просто… тепер біль не рве мене на шматки. Тепер він — частина мене. Така, з якою можна йти вперед.

Вона притулилась чолом до плити.

— Дякую за наше кохання, Марку. Дякую за те, що був моєю першою справжньоюлюбов’ю. І залишився нею назавжди.

 Вітер пройшовся між деревами — тихо, лагідно,мовби гладив її по волоссю.Меган підвелася, ще раз поглянула на фотографію. Здавалось, очі Марка усміхаютьсяїй — так само, як колись у лісі, біля каміна, на дорозі, у класі, у кожному моменті їхнього короткого, але великого життя разом.

— До наступної зустрічі… — прошепотіла вона і пішла стежкою назад, не озираючись.

Кохання не зникає. Воно просто стає тишею. І живе там, де ліс пам'ятає наші імена.