Розділ Х.“Коли історія стає сповіддю”

Зала була заповнена повністю. М’яке тепле світло ламп під стелею падало на ряди стільців, на розгорнуті блокноти журналістів, на тих, хто прийшов просто послухати чи вперше побачити авторку, ім’я якої вже кілька місяців не сходило з літературних сторінок.Меган Марш.

30 років.

Впевнена, спокійна, з тією особливою тишею в очах, що не народжується з віком —

тільки з пережитих втрат.

Вона стояла біля трибуни, обережно тримаючи книгу у твердій обкладинці.

Назва — “ліс знає наші імена”.

На обкладинці — темний ліс і смужка світла між деревами.

Глядачі затихли, коли вона піднесла мікрофон до губ.

— Доброго вечора… — почала Меган, голос рівний, але м’який. — Дякую, що прийшли.

Ця книга — не просто роман. Це частина мого життя. Моя пам’ять. Моя рана… і моє

зцілення.

Вона зробила паузу.

У першому ряду дві молоді дівчини завмерли, тримаючи телефони.

Хтось витер очі, ще не знаючи чому.

— Багато років я мовчала, — продовжила вона. — Мовчала про історію, яка почалася,

коли мені було всього вісімнадцять. Про кохання, яке було надто яскравим, щоб

лишитися просто підлітковою мрією. І надто трагічним, щоб забути.

Вона обережно погладила долонею обкладинку книги.

— У цій історії є ліс. Є будинок серед тиші. Є двоє юних, безмежно закоханих людей. Є

наші сварки, наше примирення, наш перший справжній ранок… і те, як життя інколи

забирає надто швидко. Надто жорстоко.

Ледь чутний рух пробіг залом.

Ніхто не говорив — але всі відчували.

— Так, Марк існував, — сказала Меган прямо. — Він не вигаданий. Усі ці роки я носила його в собі. У снах. У щоденниках. У тій частині серця, яка назавжди залишається вісімнадцятирічною. Вона усміхнулася — сумно, але світло.

— Я бачила сни про полум’я, тінь, дощ… Я бачила смерть, перш ніж вона прийшла. І

роками думала, що винна. Але тепер знаю: це просто життя. Жорстоке,

непередбачуване — але реальне.

Вона вдихнула глибше.

— Я написала цю книгу, щоб зберегти його таким, яким він був: сміливим, пристрасним,

ніжним, іноді впертим. І щоб ви теж могли його полюбити. Хоча б на кілька сторінок.

У залі хтось тихо шморгнув носом.— І найголовніше, — сказала Меган, вперше піднявши погляд просто в очі аудиторії. —

Це книга не про смерть. Це книга про те, як кохання продовжує жити. Як воно формує

нас. Як дає сили. Як стає нашим дороговказом навіть тоді, коли людини поруч уже

немає.

Тиша стала густою, як вечірній туман.

— Я доросла. Я стала письменницею, дружиною, матір’ю. Але частина мене назавжди

залишилася тією дівчиною, яка стояла на мокрому цвинтарі й шепотіла у темряву: “Я

знайду тебе. У снах. У словах. У пам’яті.”

Вона закрила книгу.

— Я знайшла його тут. У цих сторінках. І сьогодні… я хотіла подарувати частинку нього

вам.

Оплески почалися не одразу.

Спершу — тиша.

Потім — один, другий, третій хлопок.

А за секунду — весь зал вибухнув теплом, щирим, глибоким.

Меган усміхнулася, витерла куточок ока.

— Дякую, що прийшли.

І… дякую, що дали мені сміливість нарешті завершити цю історію.

Вона зробила невеличкий уклін.

І на мить — тільки на мить — їй здалося, що у дальньому кінці зали стоїть знайома

тінь.

Спокійна.

Тиха.

Мовби стереже її.

Меган не злякалася.

Вона усміхнулася.

Бо вперше за багато років це не була тінь страху. Це була тінь кохання.