Розділ ІX. Смерть.

Дощ густішав. Він бив по шолому важкими краплями, стираючи світ, зливаючи небо й

асфальт у суцільну темну смугу.

Марк їхав обережно — настільки, наскільки дозволяв мокрий лісовий серпантин.

Він думав про неї.

Про Меган, її тривогу, сон…

Про те, як вона дивилася на нього сьогодні рано вранці — так, ніби вже прощалася.

«Усе буде добре…» — повторював він подумки.

Хоч сам чомусь відчував важкість під ребрами, наче серце попереджало про щось

неминуче. Вітер різав обличчя під шоломом. Ліс стояв чорний, нерухомий, мов спостерігав. Марк увімкнув дальнє світло на повороті — і побачив щось.

Тінь.

Темну.

Різку.

Вона майнула перед дорогою, так швидко, що мозок не встиг розпізнати форму — тільки холод у грудях, як удар ножем. Марк інстинктивно вивернув кермо. Байк занесло. Колеса втратили зчеплення на мокрому асфальті. Світ перевернувся — раз, другий, десятий. І все перетворилося в хаотичний танок світла фари, уламків і дощу. Тіло Марка перекотилося по землі, зупинившись біля старого стовбура. Шолом тріснув. Дихання вирвалося з грудей болючим хрипом.Він намагався підняти руку — але пальці не слухалися.

Дощ бив по його щоках, змішуючись із кров’ю.

Крізь напівзаплющені очі він побачив… ту саму тінь.

На секунду.

Ніби вона стояла на узбіччі — нерухома, безлика.

Марк прошепотів:

— Меган…

І темрява накрила його повністю.

Ранок був неприродно тихим.

Ні птахів.

Ні звичного голосу мами на кухні — вони ще не повернулися з конференції.

Будинок стояв порожній, холодний, наповнений запахом нічного дощу, що проник крізь

прочинене вікно.

Меган прокинулася раптово — так, ніби хтось смикнув її зі сну.

Сон… той самий. Палаючий байк, чужі руки, крик.

Вона вибігла з ліжка, намагаючись стерти з голови образи, які переслідували її всю ніч.

“Це просто сон. Просто сон…”

Але цього разу серце не слухалося.

Воно боліло.

Раптом пролунав дзвінок у двері.

Глухий, важкий, нетерплячий — такий, від якого мороз проходить спиною.

Меган завмерла на півдорозі до кухні.

Дзвінок повторився. Довший. Нагальніший.

Вона підійшла до дверей повільно, ледь торкаючись холодної підлоги босими ногами.

Серце билося так сильно, що майже оглушило.

Коли двері прочинилися, вона побачила двох чоловіків у формі.

Поліцейські.

Мокрі від дощу.

Обличчя серйозні, напружені. Одного вона впізнала — офіцер Рівз, який іноді

патрулював їхній район.

— Міс Меган Фелл? — м’яко, але твердо запитав він.

Горло Меган пересохло.

— Так… Це я… Що сталося?Погляди чоловіків перехрестилися — так тихо, що вона відчула, як у неї всередині

щось падає, розбивається, кришиться.

Рівз зробив крок уперед.

— Нам потрібно з вами поговорити. Можемо зайти?

Меган інтсинктивно відступила.

Світ навколо став глухий. Далекий.

Тільки звук її власного серцебиття.

Вони зайшли.

Двері зачинилися — і це клацання стало вироком.

Офіцер Рівз зняв кашкет. Це завжди роблять, коли повідомляють про погане.

— Міс Фелл… сьогодні вночі сталася дорожня аварія.

Меган різко вдихнула. Ледве не задихнулася.

— Хтось… постраждав? — слова вирвались хрипом.

Другий офіцер, молодший, ледь нахилив голову.

— Мотоцикл… Номер GBD–6C18.

У Меган затрусилися руки.

Вона вхопилася за стінку, бо підлога пішла з-під ніг.

— Це… це… — шепіт рвався з горла, але вона не могла закінчити.

Рівз продовжив тихо:

— Ваш… наречений. Марк Хейвен.

— На жаль… він не вижив.

Світ зупинився. Повітря зникло. Будинок провалився в тишу, яка боліла сильніше за будь-який удар.

— Н… н… ні… — тільки це вона могла вимовити.

Офіцери мовчали. Тиша стала страшнішою за слова. Меган затулила обличчя руками, і в той же момент з її грудей вирвався звук — дикий, тремтливий, розбитий. Той, який не видає людина… поки не втрачає половину себе.

9.1 похорону Марка

Дощ змішав землю й небо в один суцільний сірий шум. Меган стояла, немов укорінена

в холодний ґрунт, перед темною лакованою труною, що повільно опускалася вниз. Її

пальці тремтіли, але вона тримала парасолю рівно — так, ніби це допоможе втримати

весь світ, що розколовся під її ногами.

Поруч хтось плакав — мати Марка, його молодша сестра, друзі зі школи. Хтось читав

молитву, хтось намагався підтримати її за лікоть. Але Меган не чула нічого. Ні слова. Ні

голосу священника. Ні хрипких схлипів навколо.

Усе звучало ніби з-під товстого шару води.

Вона дивилася в темну яму — і бачила не труну.

А нічне полум’я зі свого сну.

Фігура в тіні, що завжди чекала на неї там — за спиною, ледь помітна, ніби спогад або

передчуття — тепер стояла між дерев, на межі цвинтаря. Самотній силует, нерухомий,

чорний, як провалля.

Меган моргнула. Тінь не зникла.

Вона зробила крок назад, але ноги наче налилися свинцем.

Тінь дивилася просто на неї.

Вітер різко змінив напрямок — так, що її парасолю ледь не вивернуло. Серце забилося

так швидко, що вона схопилася за груди. Хтось тихо спитав, чи їй добре, але вона

тільки похитала головою.

Їй було погано.

Страшно.

І знайомо водночас.

Бо саме так починалися її сни.

— Меган… — почувся поруч несміливий голос Софії. — Тобі потрібно сісти…

Але Меган не чула. Її погляд був прикований до лісосмуги.

До тієї сутності, що не мала обличчя, але мала… намір.

Полум’я зі снів і сьогоднішня негода ніби злились у щось єдине — у тривожний

передзвін у грудях.

Тінь зробила півкроку вперед.

Не торкаючись землі.

Немов ковзаючи.

Меган завмерла. Дихання зникло.