Розділ VІІІ. Ніч перед обітницею.

Ніч після їхнього примирення була довгою, гарячою, пульсуючою.

Тіла говорили замість слів, пальці боялися відпускати, а кожна мить між диханнями

здавалася обітницею.

Усе, що було між ними, — ревнощі, образи, страх перед майбутнім — розчинилося в

шепоті, поцілунках, у тихих зізнаннях, які звучали впевненіше за будь-які обіцянки.

Вони заснули майже на світанку, загорнувшись у тепло одне одного.

Та спокій тривав недовго.

Сон повернувся. Жорсткіший. Яскравіший.

Меган різко здригнулася.

Перед очима — полум’я.

Високе, бурхливе, таке реальне, що вона відчувала його жар на шкірі.

І Марк — стоїть посеред дороги. Його байк палає позаду, іскри летять у

небо. Він щось кричить, тягне до неї руку… а потім світ провалюється в

чорний туман.

— Ні… Марк… — вирвалося з її губ.

Вона прокинулася, різко вдихнувши повітря. Серце билося так, ніби хотіло вирватися назовні. На вулиці глухо шумів дощ — важкий, холодний, ніби повторював ритм її тривоги. Марк спав поруч, спокійний, теплий, її. Вона доторкнулася до його щоки — як доказ, що він живий.Її пальці тремтіли.

— «Знову сон?» — тихо спитав він, не відкриваючи очей.

Меган ледь кивнула.

— Такий… ніби попередження.

— Я тут, — прошепотів він і притягнув її до себе. — Тут і буду.

Вона хотіла вірити. Але щось у грудях стискалося так, що важко було

дихати.

Ранок

Дощ не припинявся — стіни будинку вкривала тиха, рівномірна мелодія

крапель.

Марк одягався швидко, поглядаючи на Меган, яка стояла біля вікна,

притиснувши долоні до холодного скла.

— Ти точно поїдеш? Може… залишишся до обіду?

— Мені треба забрати речі, документи… Підготуватися. Завтра —

репетиція церемонії.

— Я знаю… просто… після цього сну я не хочу, щоб ти був далеко.

Марк підійшов, підняв її підборіддя й поцілував — ніжно, повільно,

заспокійливо.

— Я повернуся. Дуже скоро. Обіцяю.

Його слова лягли на серце, як теплий плед — але страх нікуди не зник.

Він вийшов на ґанок, підставив лице дрібному дощу, ніби той гартував

думки.

Меган стояла під навісом і дивилась, як він йде до машини.

Дорога від її дому до лісу була мокрою, блискучою, мов чорне скло.

Марк обернувся ще раз — глянув так, ніби хотів запам’ятати її обличчя.

Він сів за кермо, двигун тихо загудів.

Фари прорізали дощ, і машина повільно рушила.

Меган відчувала, як щось холодне сповзає по її хребту.

Таке відчуття було лише раз у житті — коли помер дідусь.Вона знала, що інколи її сни збуваються.

І боялася, що цей — теж.

Коли машина Марка зникла за поворотом, вона прошепотіла:

— Тільки повернись… будь ласка…

Дощ відповів їй ще сильнішим стуком по даху.