Розділ VІІ.«Край любові, край страху»

Вечір перед весіллям мав бути спокійним — останні деталі, нервовий сміх, мрії про

завтрашній день. Але коли Марк зайшов до будинку Меган з її улюбленими трояндами,

вона зустріла його зовсім не тією посмішкою, яку він очікував.

Вона стояла біля кухні, руки схрещені, очі червоні від стриманих сліз.

— Ти знову був із Лілі, так? — голос тихий, але гострий.

— Ми просто репетирували сцену для концерту. Ти ж знаєш, — Марк зітхнув, ставлячи

квіти на стіл.

— Я знаю, що вона на тебе дивиться так, ніби весілля — це тимчасова перешкода.

Марк відчув, як у ньому піднімається хвиля втоми й злості.

— Меган, ти серйозно? Завтра наше весілля. Завтра я стану твоїм чоловіком. Хіба тобі

цього недостатньо?

— Мені недостатньо її рук на твоєму плечі! — вирвалось у неї. — Ти не бачиш, чи не

хочеш бачити, що вона робить?

Між ними повисла різка тиша.

Повітря напружене, як перед бурею.

— Ти мені не довіряєш, — тихо сказав він.

— Довіряю… але боюсь, — призналась вона. — Бо люблю тебе так, що інколи не можу

дихати.

Її голос зламав щось у ньому.

Він підійшов ближче, але вона відступила — на крок, потім на другий.

Марк зловив її за зап’ястя — м’яко, але наполегливо.— Подивись на мене, — прошепотів він. — Ти думаєш, я хотів би бути з кимось, окрім

тебе?

Вона підняла очі — і там був страх, образа, любов.

— Я хочу, щоб ти був тільки мій, — ледь чутно.

— Я і є тільки твій, — він притягнув її до себе. — Завжди.

Вона хотіла щось відповісти, але слова розчинилися, коли він накрив її губи поцілунком

— різким, сердитим, пристрасним.

Сварка розтанула у тому поцілунку, як цукор у гарячому чаї.

Їхні дихання збилися.

Її руки опинилися в нього на шиї, а його — на її талії, міцно, ніби він боявся її

відпустити.

Меган відступила назад і наштовхнулася на стіл — його руки ковзнули по її боках,

притискаючи її ближче.

— Ти доведеш, що я помилялась? — видихнула вона, торкаючись його губ.

— Я довожу це щодня, — він відповів, піднімаючи її на руки.

Він поніс її сходами в її кімнату — ті самі кроки, знайомі з дитинства, але тепер вони

звучали зовсім інакше.

У кімнаті було півтемно.

Лише вечірні вогні з вікна падали на їхні обличчя.

Він посадив її на край ліжка й став між її колінами — їхні тіла притягувалися одне до

одного, як магніти.

Їхній поцілунок став повільнішим, глибшим.

Не гнів — пристрасне підтвердження.

Його руки ковзали по її спині, розстібали ґудзики, а її пальці впліталися в його волосся.

Меган тремтіла — від емоцій, від страху втратити, від того, що він був тут, поруч, її.

Він нахилився до її вуха:

— Я люблю тільки тебе. І завтра я скажу це перед усім світом. Але ці слова… — він

притиснувся губами до її шиї, — …я хочу казати тобі щовечора. Все життя.

Вона вигнулася до нього, відповідаючи на кожен його дотик.

Їхні рухи стали гарячими, але ніжними — як примирення через тіла, через подихи,

через шепіт «я твоя».

Вони кохалися довго — так, ніби хотіли стерти кожен слід образи, залити його теплом і

бажанням.

Без поспіху, з відчуттям, що це їхня ніч перед новим початком.

Коли все стихло, вона лежала на його грудях, слухаючи його серце.— Марку… вибач, — прошепотіла вона.

— Тсс, — він поцілував її в лоб. — Сварки бувають. Головне — як ми з них виходимо.

Він обіймав її тихо, впевнено, так, ніби тримав увесь її світ.

— Завтра ти станеш моєю дружиною, — сказав він, гладячи її спину. — І я хочу, щоб ти

ніколи більше не сумнівалася, кому належить моє серце.

— Я ніколи вже не сумніваюся, — вона торкнулася його губ. — Завтра — ми.

І в цю ніч вони заснули разом — спокійно, вперше за довгий час, бо сварка зміцнила те, що й так було міцним.