РозділV.Дні, що пахли теплом та небезпекою.

Наступні дні в лісовому будинку перетворилися на щось, схоже на окремий світ — відрізаний від гомону міста, людей, проблем і страхів. Тут були тільки вони двоє… і ліс, який ніби спостерігав за ними крізь гілля. Перший день вони вийшли у двір, де за будинком Марковий батько облаштував старий, але добре збережений тир. Марк поставив кілька металевих мішеней, дав Меган захисні навушники і подав їй пістолет.

— Ніколи не направляй зброю туди, куди не хочеш стріляти, — сказав він, торкнувшись її долоні, щоб правильно поставити пальці. Його дотик був ніжнішим, ніж сама зброя — теплий, підбадьорливий. Меган глибоко вдихнула. Постріл. Потім ще один.

І ще.

— Ти вроджена снайперка, — усміхнувся Марк.

— Я вроджена вперта, — відповіла вона, зводячи брову. — Не люблю програвати.

Він підійшов ближче, став позаду, поклав руки їй на талію, щоб підкоригувати позицію. Її серце забилося так сильно, що вона ледь чула другий постріл. Їм стало тісно на тирі — не від простору, а від того, наскільки сильно вони тягнулися одне до одного.У будинку вони знаходили заняття на кожний вечір.

Одного разу Марк дістав стару гітару, на якій грав ще в дитинстві. Налаштував її, сів на

підлогу біля каміна й почав перебирати струни.

— Не знав, що ти музикант, — сказала Меган, вклавши голову йому на плече.

— Не музикант, — усміхнувся він. — Просто хотів тебе вразити.

Він грав для неї кілька хвилин — спокійно, ніжно, трохи сумно. Музика розливалася

кімнатою, змушуючи полум’я в каміні танцювати інакше.

Вона дивилася на нього, як на щось, що боялася втратити — тихо, вдячно, глибоко.

У інший вечір вони грали в шахи.

— Це гра, де треба думати, — жартував Марк.

— Погана новина для тебе, — підморгнула Меган, — бо я думаю швидко.

Вона кілька разів несподівано ставила йому мат, а він кожного разу нахилявся ближче й

ближче, ніби хотів зрозуміти, що саме в її голові.

— Як ти це робиш?

— Інтуїція, — відповіла вона, торкнувшись фігурки. — І трохи хитрості.

Він переміг її тільки раз — і то лише тому, що відволік поцілунком у шию.

— Це нечесно! — обурилася вона, червоніючи.

— На війні й у любові… — тихо сказав Марк, нахилившись до її вух.

— Ти небезпечний, Марку.

— Тільки для тебе. Її серце здригнулося.

А кожен вечір закінчувався так, ніби їх тіла не могли відпустити одне одного. Спершу — погляди, які тягнулися довше, ніж слід. Потім — поцілунки, що розпалювали кров. А далі — їхня пристрасть, гаряча, невтримна, чутлива й водночас дика. Вони любили одне одного так, ніби завтра могло не настати. Кожен дотик був обіцянкою, кожен поцілунок — визнанням, кожен подих — полум’ям. Вона танула під його руками. Він забував дихати від її голосу. Вони годинами не випускали одне одного з обіймів, поки ніч за вікном ставала ще глибшою, ще темнішою.Це були дні, що пахли свободою. Вечори, що пахли пристрастю. І ночі, що пахли їхнім коханням. Але ліс… Ліс, який оточував будинок, ставав дедалі тихішим, ніби слухав їх імена.

5.1 Повернення

Дорога назад з лісового будинку була зовсім не схожа на ту, якою вони приїхали. Тоді

— вітер у волоссі, сміх, свобода.

Тепер — тиша між хвилинами, коли Марк стискав мою руку.

Я дивилася на дерева, що пролітали повз, і відчувала, як серце стискається: ніби ми

покидаємо не просто місце, а маленький світ, де нам було дозволено бути щасливими.

Коли місто з’явилося на горизонті, мені стало холодно.

Тут, вдома, усе інакше. Реальність — гірка, сувора, безжальна.

Маркове авто зупинилось неподалік мого дому. Він нахилився, поцілував мене так, ніби

хотів продовжити наші вихідні ще на одну мить.

— Все буде добре, Меган, — сказав тихо.

— Я знаю… або намагаюся знати.

Та коли я тільки підійшла до дверей, вони різко відчинилися.

5.2. Сварка з батьками

Мама стояла на порозі бліда, а її погляд був змішаний із тривогою та розчаруванням.

Батько — позаду, руки схрещені на грудях, щелепа напружена.

— ДЕ ТИ БУЛА?! — голос мами пронизав мене, мов удар.

Я спробувала усміхнутися, прикрасити ситуацію неправдою:

— Я ж казала… у Софії…

— Не бреши мені, Меган, — перебив батько. — Ми говорили з Ганною. Софія теж

зникла “нібито до мене”. Ви прикривали одна одну.

У мене похололи пальці.

— Я… просто хотіла відпочити…

— ВІДПОЧИТИ? З НИМ? — мама підняла голос, вказавши за спину, де Марк все ще

стояв біля машини. — Ти навіть не попередила! Ми хвилювалися! Ми обдзвонили всіх!— Я не робила нічого поганого! — крик вирвався сам.

— Погане — коли дитина бреше, — батько різко грюкнув дверима позаду мене. — Ти

місяць сидиш вдома. Ніяких зустрічей, ніяких гулянь. Телефон — сюди.

— Тату! Це несправедливо!

— Несправедливо — те, що ти зробила, — відповів холодно.

Мені хотілося закричати, розбити щось, вибігти назад до Марка… але я лише опустила

погляд, бо знала: зараз будь-яке слово стане ще однією іскрою.

5.3 Перша сварка з Марком

Після того як двері зачинилися, я відразу написала Марку.

“Мені заборонили з тобою бачитися.”

Він відповів швидко:

“То вийди зараз. Я під’їду.”

“Не можу. Телефон забрали. Пишу з планшета.”

Пауза.

Довга, холодна.

Потім — повідомлення:

“Меган, ти ж знала, що так буде. Чому не сказала їм правду?”

Я відчула, як щось стискається в грудях.

“Бо ти сам просив нікому не казати, пам’ятаєш? Ти ж хотів, щоб це місце було

тільки для нас.”

Ще одна пауза.

Довша.

Гостріша.

“Я не просив тебе брехати батькам. Це різні речі.”

Його слова вдарили сильніше, ніж мамин крик.

“Ти думаєш, я хотіла цього? Я тепер взагалі не знаю, коли тебе побачу…”

“Ти ж сама ускладнила все.”