4.3.Вечір.

Коли їхній поцілунок нарешті стих, Марк м’яко притиснув лоб до її чола, ніби намагаючись заспокоїти власне серце, яке билося надто гучно. Меган відчула, як він усміхається — легенько, тепліше, ніж будь-коли.

— Ходімо, — прошепотів він. — Уже вечоріє. Ти ж казала, що любиш сидіти біля вогню? Вона тільки кивнула. Вони розпалили камін разом: Марк діставав дрова, вона подавала їх, іскри сипалися між ними мов маленькі золоті метелики. Усе це виглядало так природно, ніби вони робили це не вперше, ніби цей вечір був частиною чогось значно більшого. За кілька хвилин у каміні загорілося м’яке, тепле полум’я. Будинок наповнився запахом деревини, теплом і тихим потріскуванням. Меган сіла на плед, який Марк кинув на підлогу перед каміном. Він сів поруч — досить близько, щоб вона відчувала його тепло, але не так, щоб примушувати її до чогось. І це було неймовірно ніжно з його боку.— Ти думала… що я не повернуся до школи? — тихо спитав Марк, дивлячись на

вогонь.

— Тиждень — це багато, — вона знизала плечима, але всередині ще раз прокотився той самий тривожний холод від її сну. — Я хвилювалася. Дуже. Марк повільно простягнув руку й торкнувся її пальців. Не беручи, не стискаючи — просто торкнувся. Наче запитував дозволу. Вона сама переплела свої пальці з його.

— Мені було треба зникнути, — тихо сказав він. — Деякі справи сім’ї… Вони складні. І я

не хотів тебе втягувати.

Меган повернулася до нього.

— Але ж ти… в порядку?

— Тепер так, — його погляд був серйозний, навіть занадто для його віку. — А коли

побачив тебе сьогодні… наче віддихнув.

Від цих слів у неї щось стислося всередині — солодко, тихо, теплим болем.

— А ти? — спитав Марк. — Що робиш, коли хвилюєшся?

— Малюю, — усміхнулась вона. — І думаю. Забагато думаю, якщо чесно.

— Про мене? — підкинув він, ледь помітно, майже сором’язливо.

Меган відвела погляд, але щоки зрадливо спалахнули.

— Може… трохи.

Марк притягнув її ближче — дуже ніжно — так, ніби це було найприродніше у світі. Її голова опинилася на його плечі, а його рука огорнула її спину. Вони сиділи так довго. Говорили про дрібниці: про школу, про те, які книги вона читає, про улюблені місця в місті. Марк теж відкривався — обережно, по краплі, ніби боявся розбити довіру, яку вона дала йому так швидко.

— Ти знаєш… — він провів пальцем по її руці. — Я ніколи не думав, що хтось зможе змусити мене хотіти… залишатися. Просто сидіти. Просто мовчати поруч. Це про тебе, Меган. Вона підняла очі — і побачила в ньому щось справжнє, глибоке. Небезпечне, але красиве.

— Марку…

— Я знаю, — він поклав палець їй на губи, зупиняючи слова. — Не поспішай. Ми маємо

час.

Вечір огорнув їх повністю: тепло каміна, затишок старого дерев’яного будинку, м’який шелест вітру за вікнами. І десь усередині Меган відчула: сьогодні вона зробила крок у щось нове. Можливо — прекрасне. Можливо — небезпечне. Але точно — важливе. Тиша між ними стала густішою, теплішою. Полум’я в каміні кидало на стіни м’які золоті тіні, які тремтіли, ніби й самі знали, що відбувається щось важливе. Меган все ще лежала на його плечі, але відчувала, як кожна секунда наповнюється новою напругою — не тривожною, а ніжною, тією, що обпалює тільки дотиком. Марк повернув голову до неї — так близько, що їхні подихи змішалися. Він обережно торкнувся її щоки пальцями, ніби перевіряючи, чи справді може.

— Меган… — його голос прозвучав нижче, ніж зазвичай, тепліше. — Якщо я зроблю

наступний крок… скажи, коли зупинитися.

Вона не відповіла словами. Вона просто поклала свою долоню поверх його — і повільно, впевнено притисла її до своєї шкіри. Цього було достатньо. Марк нахилився. Їхній поцілунок цього разу був іншим — не швидким і не обережним. Він був глибоким, наче Марк віддавав у нього всі думки, всі переживання останнього тижня, свої страхи й приховані бажання. Меган відповіла так само — відчужено, чисто, з тією відвертістю, яку не приховаєш. Він поклав руку їй на талію, притягаючи ближче, і вона сама пересунулася ближче до нього, стираючи між ними останні сантиметри. Їхні тіла відгукувалися одне на одного інстинктивно, як дві частини одного цілого, що нарешті знайшли свій контакт. Світ навколо зник: не було ні будинку, ні лісу, ні страху, ні тіней з її снів.Лише вони двоє й полум’я, що пульсувало в такт їхнім рухам. Марк зупинився на мить, торкнувшись чола до її.

— Ти впевнена? — прошепотів він, голос злегка тремтів, але не від страху — від того,

що вона була для нього важлива.

Меган провела пальцями по його губах.

— Так.

Це «так» змінило все. Вечір злився в один довгий, теплий подих. Його руки ковзали по її шкірі так, ніби він боявся втратити кожен дотик. Вона притискалася до нього, відчуваючи, як їхні серця б’ються синхронно, швидко, сильно. Полум’я тихо потріскувало поруч, ніби благословляло їхню першу по-справжньому близьку мить. А потім світ став м’яким, теплим, затуманеним… І все інше загубилося в темряві за заплющеними очима та переплетеними пальцями.

Ранок після ночі, що перевернула все, приходить тихо — майже сором’язливо. Наче світ сам боїться порушити те, що між ними щойно народилося. Меган прокидається першою. Не від шуму. Не від світла. Від тепла. Тепла його руки, яка лежить на її талії, ніби природно, ніби була там завжди. Вона відчуває рівне, глибоке дихання Марка, його груди торкаються її спини, їхні тіла ще пам’ятають ніч, що стирала межі, стирала сумніви, стирала весь світ. Вона не рухається. Навіть дихати боїться — щоб не сполохати цей новий, крихкий всесвіт. За вікном м’яко шумить ліс. Сонце пробивається крізь гілки і сипле в кімнату золотий пил. Десь далеко кує зозуля. Повітря свіже, прозоре, наповнене ароматом дерев і трохи попелу з каміна. Марк трохи ворухнувся, пальці його ковзнули по її боці, ковзнули нижче — не навмисно, а так, як торкаються того, кого хочуть навіть уві сні.

— Ти не спиш? — його голос хрипкий, ще сонний, але теплий так, що серце