4.2. Прибуття. Будинок серед лісу .

Коли вони звернули з основної дороги, густа тінь сосен поглинула машину майже повністю. Колеса повільно прокотилися по вузькій ґрунтовій стежці, що більше нагадувала прихований прохід, ніж дорогу. Лише місяць, схований за хмарами, ледь підсвічував їх шлях блідим сріблом.

— Ми вже майже на місці, — тихо сказав Марк, але в його голосі відчувався легкий

підтекст… ніби він говорив це не тільки Меган, а й лісу. Ще кілька метрів — і дерева розійшлися, відкриваючи невелику галявину. Меган затамувала подих. Перед ними стояв будинок, точніше — темна дерев’яна споруда з високим двосхилим дахом. Створений із товстих колод, він виглядав старішим за свій час, але доглянутим. Вікна були чорні, ніби глибокі очі, що спостерігають. Будинок не був великим — радше затишним, але саме цей затишок чомусь віддавав ледь помітною тривогою. Ніби кожен кут знає свою таємницю.Фасад торкали гілки ялин, що нависали з усіх боків, утворюючи природний навіс. Під ними було темно навіть зараз, коли фари осявали простір.

— Це… красиво, — прошепотіла Меган, хоча слово "красиво" було лише частиною

того, що вона відчула. Лісовий будиночок здавався живим. Наче спостерігав. Наче

чекав.

Марк заглушив мотор, і тиша впала миттєво.

Вона була майже нереальною — настільки глибокою, що Меган почула власний подих.

— Це дім мого батька, — сказав Марк, виходячи з машини. — Ми приїжджали сюди ще

коли я був маленьким. Тоді ліс здавався мені… іншим. Світлішим.

— А зараз? — спитала вона, виходячи слідом.

Він глянув на темні вікна будинку так, ніби в них могло щось відобразитися.

— Зараз він дорослий. Як і я.

Меган ковтнула повітря. Щось у його тоні змусило її відчути, що він не жартує.

Над дверима висіла невелика лампа, але вона не світила. Марк дістав ключ і відчинив

замок. Двері скрипнули низько, майже охрипло — як голос старого друга, який занадто

довго мовчав.

— Проходь, — тихо сказав він, торкнувшись її спини.

Меган ступила всередину.

Запах дерева, старих книг і чогось пряного — можливо, кориці — обгорнув її теплом. У

темряві окреслилися силуети: великий камін, диван, масивний стіл із різьбленням,

полиці з речами, які, здається, ніхто не рухав роками.

Марк клацнув вимикачем — світло загорілося м’яко, теплим жовтим відтінком, і будинок

ожив.

— Я знаю, виглядає трохи моторошно, — сказав він, проходячи всередину, — але тут

безпечно. Я з тобою.

Він обійняв її ззаду, поклавши руки на талію.

Його подих торкнувся її шиї.

І в цій тиші, серед дерев і тіней, вона справді відчула, що не сама.

Проте десь за вікном…

Неначе щось рухнуло в гілках.

Меган обернулася, але Марк притримав її за руку.

— Це ліс, — сказав він спокійно. — Він тут завжди такий.

Але в його очах промайнуло щось… занадто уважне.Усередині було тихо — так тихо, що кожен їхній рух видавався надто голосним. Світло

лампи над каміном заливало кімнату теплим золотавим сяйвом, яке робило простір

затишним, майже домашнім.

Меган повільно розстібнула куртку, оглядаючись.

— Ти впевнений, що тут ніхто не з’явиться? — спитала вона, проводячи рукою по

гладкій дерев’яній стіні.

— Повністю, — відповів Марк і поставив машину ключів на тумбу біля дверей. — Крім

нас — ні душі. Батько тут не був роками. А я… давно хотів привезти когось, кому

довіряю.

Він глянув на неї так, що серце Меган затремтіло.

Марк підійшов ближче, не торкаючись — але кожен сантиметр відстані між ними ніби

запалював повітря.

— Давай розкладемось? — тихо запропонувала вона, намагаючись хоч трохи

приховати власне хвилювання.

— Давай, — усміхнувся він.

Вони разом пройшли до невеликої кухні. Марк поставив сумки на стіл з масивного

дерева. Меган розстібнула свою й почала діставати речі: светр, футболку, косметичний

мішечок, пляшку води.

— Мені подобається, як ти все складаєш, — сказав Марк, спостерігаючи за нею.

Вона підвела погляд:

— Як?

— Акуратно. По-своєму. Наче кожна річ для тебе важлива.

— Ну… — вона всміхнулася. — Просто люблю порядок.

— А я люблю те, як ти рухаєшся, — відповів він тихо, і в його голосі прозвучало щось

нове. Ближче. Тепліше.

Вона застигла на секунду, а потім повернулася до речей, хоча серце билося швидше.

Марк розклав свої речі — значно менш організовано — і невимушено кинув футболку

на спинку стільця. Меган скосила погляд і тихенько засміялася.

— Що? — Марк одразу підняв брову.

— Це катастрофа, а не складання речей, — сказала вона і підняла його футболку.

— Можеш навчити мене, — він підійшов позаду і нахилився так низько, що вона

відчула його груди за своєю спиною. — Але тільки якщо будеш тримати мої руки.

Її щоки спалахнули.

— Ти неможливий…— І все ж ти тут, із неможливим, — прошепотів він, ковзаючи пальцями по її долоні.

Вона повільно обернулася.

Їхні обличчя були так близько, що вона бачила відображення лампи в його зіницях.

— Чому ти так на мене дивишся? — прошепотіла Меган.

Марк провів пальцем уздовж її щоки, легко, майже невідчутно.

— Бо ти красива. І бо я давно хотів бути з тобою… ось так.

Меган відчула, як напруга між ними росте, заповнюючи кожен сантиметр повітря. Її

подих став гарячішим, руки трохи тремтіли.

Він нахилився ще ближче — але не поцілував. Просто торкнувся чолом її чола.

— Якщо я зроблю щось не так… скажи мені, — прошепотів він. — Я не хочу тебе

лякати.

— Ти не лякаєш, — відповіла вона, притулившись до нього. — Навпаки.

Марк усміхнувся й обійняв її. М’яко, але впевнено. Його руки ковзнули до її талії, а її пальці вплелися йому за шию.

— Ми встигнемо розкласти все пізніше, — тихо сказав він. І цього разу вона не заперечила. Меган стояла, відчуваючи, як його руки охоплюють її талію, ніби саме там — місце, де вона мала бути завжди. Їхні дихання змішувалися, теплі, збентежені. Марк ковзнув великим пальцем по її вилиці, повільно опускаючись до кутика губ. Вона заплющила очі. Не від страху — від напливу емоцій, від того, як сильно її тягнуло до нього. Марк торкнувся її обличчя обома руками — ніжно, уважно, ніби боявся зламати. Потім повільно нахилився, залишаючи їй час відступити. Вона не відступила. Їхні губи зустрілися — спершу легким, невпевненим дотиком.