Розділ ІV. Ліс

Ліс завжди здавався мені живою істотою. Не просто зібранням дерев і тіней — а чимось глибшим, старшим за будь-яке людське слово. Щоразу, коли я дивилася на його темні обрисі за пагорбом, мене огортало дивне відчуття: ніби хтось там стежить, але без злості… радше з уважністю. У лісі є свій подих. Його чути, коли вітер ковзає між гілками, торкаючись листя так м’яко, що здається — він шепоче імена тих, хто колись проходив стежками. Його можна відчути під ногами, де земля зберігає тепло сонця, і водночас холод від глибин, яких людина ніколи не побачить. Мене завжди дивувало, як у лісі світ змінює форму. День там стає темнішим, ніч — ближчою, а тиша — важчою. Не тисне, а нагадує, що ти тут лише гість, що крокуєш місцем, яке давно навчилося жити без людей. І все ж… мене тягне сюди. Ця глибина, ця мовчазна загадка в кронах, це відчуття, що десь між стовбурами ховається відповідь на питання, які я ще не сформулювала.Можливо, тому що ліс — це єдине місце, де мої думки звучать правдивіше. Де страхи не здаються такими гострими, а спогади — такими далекими. У лісі я чую себе краще. І водночас — ніби хтось чує мене. Мої думки про ліс обірвав різкий стук у двері.

— Меган, ти вже прокинулась? — почула я мамин голос.

Він, як завжди, звучав трохи поспішно, ніби вона одночасно говорила зі мною й

прокручувала в голові довгий список справ.

— Так, мам, — відповіла я, ховаючи зошит, у який іноді записувала свої думки. — Щось

сталося?

Мама відчинила двері й зайшла до кімнати. На її обличчі була легка втома, але й

хвилювання, яке вона намагалася маскувати усмішкою.

— Ми з татом завтра їдемо на конференцію, — сказала вона, поправляючи волосся за

вухо. — Дводенна. Повернемося в неділю ввечері. Я вже попередила твою класну

керівницю.

— О, — я зробила вигляд, що просто здивована. — Добре… а мені що робити?

— Ти проведеш вихідні у Софії, — мама усміхнулася трохи ширше, ніби раділа, що все

так вдало склалося. — Її мама не проти, я їй подзвонила. У вас буде дівчаче дозвілля,

може, підете в кіно…

Її слова повисли в кімнаті, і я відчула, як у грудях стислося від маленької, але пекучої

брехні. Не у Софії. Не цього разу. І не про кіно.

— Так, звісно, у Софії… — я опустила погляд, роблячи все, щоб не видати себе. —

Гарна ідея. Мама підійшла, поцілувала мене у волосся і зітхнула:

— Ти вже доросла, але я все одно хвилююся. Якщо раптом щось — дзвони, гаразд?

Я кивнула. Вона вийшла. Коли двері зачинилися, я повільно випустила повітря, яке тримала в легенях. Все йшло за планом. Навіть краще, ніж я очікувала. Ці вихідні я проведу не у Софії. А з Марком.У тому самому лісі, де кожен шурхіт здавався мені сигналом… чи попередженням. Коли мама пішла на роботу, я дістала телефон і якийсь час просто крутила його в руках. Писати Софії було нібито легко — ми ж подруги з дитинства. Але цього разу в мене всередині щось неприємно стискалося. Вона зрозуміє. Вона має зрозуміти… правда? Я глибоко вдихнула і набрала повідомлення:

Меган: Софі, привіт. Мені треба дещо… ну… попросити тебе. Дуже важливе.

Майже одразу три крапки набору відповіді.

Софія: О боже, ти вже лякаєш. Що сталося?

Я закусила губу і написала:

Меган: Мої батьки на вихідні їдуть на конференцію. Мама сказала, що я залишусь у тебе. Але… я не у тебе буду.

Пауза була довшою.

Потім прийшло:

Софія: А де? У Марка? Навіть так — без обхідних маневрів, без смайлів.

Я видихнула й відповіла:

Меган: Так. Ми їдемо в ліс. У будинок його батьків. Я дуже прошу — якщо моя мама чи твоя

щось запитають, скажи, що я у вас. Я не роблю нічого поганого. Просто ми хочемо

побути разом. І… я хочу йому довіряти. Читати відповідь Софії було страшно. Вона знала мене краще за всіх — іноді навіть краще, ніж я сама. Нарешті прийшло:

Софія: Мег… я не проти. Але ти впевнена? Він хороший, але… щось у ньому дивне. Коли він поруч, ти ніби інша. І ті твої сни… Я просто не хочу, щоб з тобою щось трапилось. Серце стислося.

Меган: Я знаю. Але я відчуваю, що маю поїхати. Наче це важливо. Наче щось має відбутися.

Ще кілька секунд мовчання.

Потім:

Софія: Гаразд. Я прикрию. Але ти ОБІЦЯЄШ мені писати. Постійно. І якщо щось піде не так, якщо відчуєш хоч найменшу небезпеку — ти повертаєшся, чуєш?

Я усміхнулася, але сумно, з тривогою.

Меган: Обіцяю. Ти найкраща.

Софія: Знай. І… будь обережна. Ліс — це не тільки дерева.

Я перечитала її останні слова кілька разів. Ліс — це не тільки дерева.

У грудях знову щось кольнуло — майже як відлуння мого вчорашнього сну.

Ранок наступного дня був дивно тихим — занадто спокійним, ніби світ на мить

затамував подих, чекаючи, коли я зроблю свій крок.

У моїй кімнаті панував безлад: відкрита валізка, розсипані футболки, половина шафи

— на ліжку. Я не могла зібратися. Час тягнувся повільно, липко, мов густий мед, і кожна

дрібниця раптом набувала значення.

Я взяла светр — поклала. Знову взяла.

А раптом там холодніше, ніж він казав?

Поклала ще раз.

Мій телефон миготів кожні п’ять хвилин — не повідомленнями, а годинником. Досить

швидко, щоб нервувати, і досить повільно, щоб відчувати власне серцебиття.

У повітрі висів запах прального порошку й тривоги.

Коли я нарешті сіла на ліжко, мене накрило відчуттям:

щось почнеться, і назад дороги вже не буде.

— Меган? — мама виглянула в кімнату. — Ти зібралася?

Я різко підвела голову, ніби мене зловили на чомусь забороненому.

— Так… майже, — видихнула я, стараючись не видати нервів.

Мама зайшла, оглянула кімнату, зітхнула й присіла поруч.— Ти виглядаєш блідою. Все добре?

Як їй сказати, що я не впевнена навіть у власному подиху?

Що мені здається, ніби хтось невідомий дивиться на мене крізь стіни, крізь штори,