Розділ ІІІ. Сон.

Ранок був до болю прекрасним — тепле світло повільно просочувалося крізь фіранки,

ніби хтось обережно торкався моїх повік золотими пальцями.

Але я не прокидалася.

Я все ще бачила його.

Сон починався так добре — м’який туман, тихе озеро, обличчя, яке викликало дивну

довіру… але завершувався жахом. Таким гострим, що від нього ніби стискалося горло.

Його крик.

Полум’я.

Блиск мотоцикла, що горів, як жертва на темному узбіччі.

І вода — чорна, холодна, в’язка — тягнула донизу.

Я вирвалася зі сну так різко, ніби виринула з глибини. Задихана, скута холодним потом.

Встала, схопила склянку та випила воду великими ковтками, намагаючись заспокоїти

тремтіння в руках.

Цей сон… він був іншим. Занадто реальним. Занадто відчутним.

Я знала свої сни — інколи вони збувалися до останньої деталі.

І це лякало найбільше.

Я збиралася до школи на автопілоті: руки робили звичні рухи, а думки поверталися до

одного й того ж:

чому він був там?чому саме Марк?

чому смерть?

У школі все стало тільки гірше. Його не було.

Ніби зник.

Ні слова, ні тіні, ні чутки.

Один день.

Другий.

Третій.

На четвертий я вже не могла ні їсти, ні зосередитися.

На п’ятий мене трусило від кожного дзвінка на перерву.

А на шостий я вже сама не знала, де закінчується мій страх і починається… щось

інше.

Тиждень. Цілий тиждень його не було.

А потім — він з’явився.

Наче нічого й не сталося. Ввійшов у школу так само тихо, як і прийшов у моє життя.

Я відчула, як серце боляче стукнуло об ребра.

Страх боровся з полегшенням, але щось сильніше підштовхнуло мене вперед.

Його життя могло бути в небезпеці.

І я знала це.

Не роздумуючи, я підійшла до нього.

Він глянув на мене спокійно, трохи здивовано, наче не розумів, чому я так тремчу.

— Марк… — почала я, і голос зірвався. — Мені треба з тобою поговорити.

Він на мить напружився, але мовчки кивнув.

Я вдихнула й розповіла. Усе.

Про туман.

Про воду.

Про його крик.

Про полум’я.

Про те, що мотоцикл вибухнув, а я — бачила, як він падає.

І найстрашніше — що сон був занадто реальний, як пророчий.

Я говорила тихо, але кожне слово обпікало мене зсередини.

Коли закінчила, опустила очі — готова почути сміх, недовіру, відчуження.

Його мовчання тривало довше, ніж я могла витримати.

Я вже хотіла відсунутися, вибачитись, втекти подалі від сорому, коли Марк раптом тихо

сказав:— Меган, подивись на мене.

Його голос був незвично м’яким. Я підняла очі — і в той самий момент він обережно

взяв мене за плечі та притягнув до себе.

Я завмерла.

Його долоні були теплі, сильні, але не грубі. Просто… правильні.

— Ти вся тремтиш, — прошепотів він, нахиляючись ближче. — Гей… все добре. Я тут.

Він обійняв мене — так легко, так невимушено, але водночас так, ніби оберігав від

усього світу. Коли його руки замкнулися на моїй спині, весь страх, який я носила в собі

цілий тиждень, раптом почав танути.

— Я не сміюся з тебе, — сказав він тихо, майже у волосся. — І не відкину. Чуєш?

— Але… сон… — я ковтнула повітря. — Він здавався таким реальним…

— Ти просто злякалася. Це нормально.

Він повільно відпустив мене, але залишив руки на моїх плечах, не даючи заховатися

назад у свої страхи. Його погляд був серйозним, зосередженим — зовсім не таким,

яким я бачила його у класі.

— Дякую, що сказала. Я б не хотів, щоб ти носила це в собі одна.

Марк на мить задумався — ніби щось зважував — а потім усміхнувся куточком губ. Не

повністю, а так, що це виглядало майже… захисно.

— Слухай… — він опустив руки, але м’яко взяв мене за зап’ястя. — Можемо зараз

просто пройтися? Вибратись із цієї задушливої школи і… провести час разом?

— Разом? — тихо перепитала я, все ще не вірячи, що він не лише не відкинув мене, а

ще й…

— Так. Зі мною, — підтвердив він. — Хочу, щоб ти трохи відволіклася. І я теж не проти

компанії, якщо чесно.

Його голос був оксамитовим, теплим… і водночас у ньому було щось приховане, що я

ще не могла розгадати.

— То як? Підеш зі мною? — він нахилив голову й глянув прямо в очі.

Моє серце зробило кульбіт.

— Так… — ледь чутно сказала я.

Усмішка, що торкнулася його губ, була майже непомітною, але від неї в мене побігли

мурашки.

— Тоді ходімо.

Він легенько торкнувся моєї руки — не сильно, не тиснучи, просто задаючи напрямок.

— Хочу показати тобі одне місце. Думаю… тобі сподобається.І ми вийшли зі школи разом.

Але я не могла позбутися відчуття, що він знає значно більше, ніж дозволяє собі

сказати.

Марк, не відпускаючи її плечей, на мить уважно вивчив її обличчя — ніби перевіряючи,

чи справді все вже минуло. А тоді тихо, тепліше, ніж вона очікувала, притягнув її до

себе й обійняв. Це обіймання було не раптовим, не незручним — навпаки, спокійним,

захисним, таким, що змусило її нарешті видихнути.

— Гей, все добре, — прошепотів він біля її скроні. — Я тут. Я живий. І нікуди не зникаю.

Вона ще відчувала, як серце б’ється надто швидко, але його голос поволі гасив

тремтіння в грудях.

Марк відійшов лише трохи, щоб бачити її очі.

— Ходімо зі мною? — запропонував він, трохи всміхаючись. — Хочу дещо показати.

Може, трохи відволіче.

Вона кивнула — більше інстинктивно, ніж усвідомлено. Він легко взяв її за руку й повів

шкільним подвір’ям до дальнього виходу. Вони вийшли за паркан, де на узбіччі стояв

його байк — чорний, блискучий, із невеликими подряпинами збоку.

— Ось чому мене не було, — Марк провів долонею по баку мотоцикла, і в його жесті