Розділ ІІ. Знайомство. Продовження.

Урок історії

Слухати вчителя було випробуванням, але сьогодні щось змінилося — він стояв біля

дверей, вдоволено всміхаючись.

— Доброго ранку, діти. До нас приєднався новий учень. Сподіваюся, ви не налякаєте

його своїми талантами. Зрозуміло, Джон?

— Сподіваюся, він не якийсь ботан, — кинув Джек.

— Сподіваюся, — буркнув Джон, — бо тоді йому буде дуже тяжко.

— Замовкніть обидва! — Софія прошипіла. — Не хочу через вас сидіти тут до вечора.— Ти чого, малюк? — посміхнувся Джек.

— Джеку, будь ласка, просто мовчи, — вже втомлено сказала вона.

І тут двері відчинилися.

Увійшов він.

Ніби кімнатою пройшов розряд. Моє серце різко стислося, а повітря стало густішим.

Він був… незвичним. Спокійний, ніби відсторонений, але погляд — різкий,

пронизливий.

Його очі — дивна суміш тепла і холоду, захоплення і ненависті. Я не змогла відвести

погляд.

Здавалось, він намагається прочитати мене.

— Меги! — вчитель постукав ручкою по столу. — Меги, ви мене чуєте?

— Що? — я здригнулася.

— За вами парта вільна?

— Так… мабуть, так.

— Сідайте туди, Марку.

Новенький — Марк — пішов повз мене. І хоч він навіть не глянув у мій бік, я відчувала:

його увага все ще десь поруч.

Урок тягнувся вічність. Я чекала дзвінка, як порятунку, і коли він пролунав, я мало не

видихнула вголос. Марк спокійно вийшов із класу, ніби нічого не сталося.

Джек тут же підскочив:

— Мег, ти бачила?

— Що? — запитала я, намагаючись зберігати спокій.

— Як він тебе вивчав! От чесно — я в цьому шарю.

— Дякую, що ти такий спостережливий, — я посміхнулася, — але мені все одно.

— Подивись мені в очі й повтори. — Джек глянув серйозно. — Ти взагалі не вмієш

брехати.

— Джек… — я зітхнула. — Проїхали.

Софія смикнула мене за руку:

— Меги! Ігноруй його! Ну як тобі новенький?

— А-а… не знаю, — я зробила вигляд, що думаю.— Та він же лапочка! — видала вона.

— Хто лапочка? — насторожився Джек.

— Ти, Джеку. Ти! — Софія засміялася.

— Стоп. Ви зустрічаєтесь? — я розкрила очі.

— Ну… так! — Софія зніяковіла. — Хіба я не казала?

— Ні. І ти, Джеку, теж не сказав! Друг називається.

— І знову я крайній, — буркнув він, і ми всі засміялися.

Спортзал

— Ну все, дівчата, я побіг переодягатись, — кинув Джек. — А то тренер з мене душу

витрясне!

Софія махнула йому слідом. Ми з нею зайшли в роздягальню, і вона одразу почала:

— Ну так що, як тобі Марк?

— ЩО знову? — я ледве не задушилася від роздратування.

— Меги, я бачила, як ви дивилися одне на одного…

— Софі! Я вам обом сказала — досить! — я різко підвищила голос. — І… я піду. На

поле час.

Я вийшла, грюкнувши дверима.

Примирення

— Меган! — місіс Кінслі глянула на мене. — Поклич, будь ласка, Софію.

Мене різко кольнуло в грудях. Я не повинна була так кричати.

— Софі? — я зайшла в роздягальню. — Соф, ти тут?

— Не потрібно, Мег, — тихо сказала вона. — Я все зрозуміла. Не буду тебе більше

діставати. Пробач…

— Софія, ні. — Я обійняла її. — Це я тебе маю просити. Ти — все, що в мене є. Я знаю,

що ти переживаєш. Пробач, добре? Я тебе люблю.

Вона ніжно посміхнулась:

— Світ?

— Світ, — я поцілувала її в щоку. — Побігли, а то пропустимо гру.

Після гри

Ми виграли 25:15. Після душу й переодягання Софія знову заговорила:

— Слухай, а може вечерка буде в мене, якщо батьки дозволять?

— Клас! Додому разом?

— Ні, тато заїде. Хочеш, підвеземо?

— Ні, я хочу пройтися. Голову провітрити.

Ми пішли до зупинки, але не встигли дійти, як Софія рвучко мене смикнула:

— Мег! Дивись! Це Марк!

— Соф… ми з тобою домовлялися…

— Та я не про нього! — вона хекнула. — Я про його тачку.

Я глянула — і вже не стримала усмішку.

— Ну ось тобі всі відповіді на твої запитання, Софі.

Ми вже майже дійшли до місця, де дорога розгалужувалась: одна стежка вела до мого

дому, інша — до її. Софія раптом зупинилася й глянула на мене з тією своєю

проникливою серйозністю, яку я терпіти не могла, бо вона завжди влучала в саме

серце.

— Мег, я хотіла запитати… ти точно в порядку?

Я збиралася жартом відмахнутися, але не встигла.

Позаду, зі сторони паркування біля школи, пролунав звук — глухий стукіт дверей

машини, а потім чиїсь кроки.

Софія озирнулася першою.

— О. А от і він.

— Хто? — не зрозуміла я.

Вона ледь помітно підняла брову, і в її погляді промайнуло щось хитре:

— Той, про кого ти робиш вигляд, що навіть не знаєш.

Я вже хотіла заперечити, але кроки наближалися, і зробити вигляд, що мене це не

цікавить, було неможливо.

Поруч із нами зупинився хлопець — високий, широкоплечий, у темній куртці, з

рудуватим пасмом у волоссі, яке вперто падало на очі.

Його погляд зустрів мій — коротко, різко… і чомусь так, ніби він знає про мене більше,

ніж я сама.

— Привіт, Софі, — сказав він, але дивився не на неї. — Ти ж обіцяла показати, де тут

стежка до лісового озера.

— Та я не одна… — Софія хитро глянула на мене. — Краще Меган покаже. Вона тут

виросла.

Мене наче підкинули всередині.

— Емм… я…

Хлопець зробив крок ближче.

— Якщо не важко, — сказав він спокійно. — Мене звати Марк.