Розділ І. Знайомство.

Був теплий, звичайний день. Як завжди, йду додому сама після важкого, шкільного дня. Я лише підліток, а вже знаю, що таке біль, тривога, зрада, самотність. Я часто думаю, що моє життя — наче чужий фільм, який я просто дивлюсь здалеку. Ніби всі навколо знають свої ролі, а я лише намагаюся не загубитися у власній тіні.Дорога додому завжди одна й та сама: вузькі тротуари, застарілі ліхтарі, запах кави від маленької кав’ярні на розі та холодний подих вітру з річки. Але сьогодні щось було не так. Повітря наче стало густішим, важким, ніби перед грозою. Я зупинилася, перевіряючи, чи не здається мені. Попереду — звичайна вулиця. Люди повертаються з роботи, машини шумлять, кілька школярів сміються біля магазину. Все начебто нормально. Та в грудях щось стискається — той самий знайомий, липкий страх, який я відчуваю щоразу, коли наближаюсь до дому.Насправді я маю любити це місце. Тут моє дитинство, мої іграшки, старі фотографії, запах маминої випічки. Але… Уже давно наш будинок для мене не фортеця, а поле бою. Мама з татом не сваряться

— ні. Вони мовчать. Мовчать так гучно, що цей шум розриває голову. Їхні погляди

гостріші за слова, а усмішки — натягнуті, штучні, ніби намальовані на холодному склі.

Я навчаюся я у 12-му класі, фактично вже закінчую школу. Мені вісімнадцять. Мої батьки — звичайнісінькі люди, без надмірних амбіцій чи яскравих історій. Мій тато, Роберт Фелл, працює на фірмі свого давнього друга, займає посаду заступника директора — чи щось близьке до того. Мама, Аманда Фелл, працює в іншій компанії, простим офісним працівником, точніше — помічником заступника директора. Ми ніколи не жили розкішно, але й у нестачі нічого особливо не мали. Наш будинок невеликий, затишний, з дороги біля нього можна звернути прямо до лісу. Дивно, але мені завжди подобалося це сусідство — ніби ліс умів слухати мене краще за людей.Пам’ятаю свій перший день у школі. Він виявився зовсім не таким страшним, як я собі накручувала. Саме тоді я зустріла її — Софію. Ми були схожі: ті самі зелені очі з відтінком смутку, русяве хвилясте волосся, замкнутість, яка або відштовхує, або притягує найближчих. І нас притягнуло. Ми здружилися так швидко, ніби зналися все життя. Вона стала для мене сестрою — тією, яку обирає серце. Софія була рідкісною людиною: чесною, доброю, справжньою. Ми робили все разом: сміялися, сперечалися, ділилися потаємним, довіряли одна одній більше, ніж самим собі. Її батьки, Ганна та Деррік, теж мали власну фірму, тому часто перетиналися з моїми. З часом наші родини здружилися так само, як і ми з Софією. Біля них було легко, тепло, ніби в світі нарешті існувало місце, де ніхто не грає роль. А іноді… іноді ми дозволяли собі добре повеселитися. Ну, знаєш — так, як це роблять підлітки, коли здається, що попереду ще ціла вічність.Софія підскочила до мене ще на підході до школи — енергійна, усміхнена, як завжди.

— Меги! Привіт! Як дивишся на те, щоб я… влаштувала вечірку?

— Прикольно! — усміхнулася я. — Сподіваюсь, я запрошена?

Софія театрально закотила очі:

— Ти будеш головною гостею, дурненька!

— Та не вигадуй.

Вона куснула губу, ніби нервувала:

— Ну… тільки не кричи… Вечірка буде на честь твоїх… повернень.

— Серйозно? — я підняла брову. — То тобі допомога потрібна?

— Я знала, що ти не проти!

— А в мене був вибір?!!

— Ні, — швидко відповіла вона й засміялася. — Клас! Так кого ми запросимо?

— Ми? — перепитала я. — Софі, це ж твоє свято.

— Не знаю… Ідея прийшла вчора. Думала забігти до тебе ввечері, але вже вирішила

обговорити все тут.

— Добре, але якщо будуть проблеми — відповідатимеш ти!

— Чому це я?

— Бо це твоя ідея!

— Яка ти зла! — засміялась вона. — Та ніяких проблем не буде!

Запам’ятай ці слова, сказала я собі. Після таких фраз завжди щось стається —

наприклад, дзвінок.

БРРРРРРІНЬ!

— Якщо ми зараз не побіжимо, то проблеми точно будуть — ми запізнюємось на

історію! — вигукнула я.

— О, точно! — Софія майже впустила рюкзак.