Глава 46

Після останніх слів Артема настала тиша.
Темрява завмерла.
Наче й сама не очікувала почути саме це.
Берегині стояли нерухомим світлим колом.
Їхнє сяйво ледь тремтіло, ніби кожна з них віддавала останні сили, щоб утримати Межу.
Та цього вже було недостатньо.
Священний дуб затріщав.
Глухо.
Болюче.
По його могутньому стовбуру одна за одною поповзли нові тріщини.
Із самої землі почувся низький гул.
Він ставав дедалі сильнішим.
Каміння під ногами почало здригатися.
— Артеме... — прошепотіла Марта.
Він лише міцніше стиснув її руку.
— Вже почалося.
Наступної миті земля розійшлася.
Прямо перед ними.
Широка чорна тріщина зі страшним гуркотом розсікла галявину.
Священний камінь розламався навпіл.
З глибини вирвався крижаний подих.
Не вітер.
Щось набагато давніше.
Темрява повільно підняла руки.
І розлом почав розширюватися.
Берегині водночас простягнули долоні вперед.
Їхнє золоте світло вдарило в чорну безодню.
На кілька секунд вона завмерла.
Та потім...
Пролунав тріск.
Такий, ніби ламалася сама земля.
Край, на якому стояли Артем і Марта, раптом просів.
— Обережно!
Артем різко потягнув Марту до себе.
Вона зробила крок.
Та мокрий камінь вислизнув з-під ноги.
Все сталося за одну мить.
Марта відчула, як земля зникає.
Почула власний короткий крик.
І полетіла вниз.
— Марто!
Артем кинувся вперед.
В останню мить його пальці схопили її за зап'ясток.
Удар був таким сильним, що він сам упав на коліна біля самого краю.
Під ними розверзлася бездонна темрява.
Вона не мала дна.
Не мала кінця.
Лише холод.
Такий глибокий, що, здавалося, він міг поглинути навіть пам'ять.
Марта висіла над прірвою.
Однією рукою вона відчайдушно трималася за Артема.
Друга безсило звисала вниз.
— Дивись на мене! — крикнув Артем.
Вона підняла очі.
Їхні погляди зустрілися.
І Марта вперше побачила в його очах справжній страх.
Не за себе.
За неї.
Його пальці дедалі сильніше ковзали по мокрому каменю.
Кров тонкими струмками стікала по зап'ястю.
Стародавнє татуювання на руці світилося все слабше.
Берегині намагалися втримати Межу.
Але вона продовжувала відкриватися.
Темрява тихо засміялася.
— Вибирай, Хранителю...
Її голос лунав звідусіль.
— Обіцянка...
Чи вона...
Артем нічого не відповів.
Він не відводив погляду від Марти.
Вона теж дивилася лише на нього.
І раптом зрозуміла.
Якщо він не відпустить її...
Він втратить усе.
Ліс.
Карпати.
Людей.
Ту обіцянку, яку ніс майже дев'яносто років.
По її щоці повільно скотилася сльоза.
Вона ледь усміхнулася.
— Коханий...
Артем завмер.
Світ ніби перестав існувати.
Він чув лише її голос.
— Послухай мене...
Будь ласка...
Вона говорила тихо.
Майже пошепки.
Але кожне слово боліло сильніше за будь-яку рану.
— Пам'ятаєш...
Ти казав...
Що ліс ніколи не помиляється...
Він мовчки кивнув.
— Якщо він привів мене до тебе...
То я вже була щаслива...
Дякую тобі...
За кожен світанок...
За чай на ґанку...
За запах дощу...
За борщ із білими грибами...
За те, що навчив мене любити цей ліс...
Її пальці почали слабнути.
— Якщо треба...
Відпусти мене...
Виконай свою обіцянку...
Артем заплющив очі.
На його щоку впала сльоза.