Глава 44

Земля здригнулася ще раз.

Цього разу так сильно, що Марта не втрималася й схопилася за руку Артема.

Під ногами глухо застогнала земля.

По священному каменю пробігла тонка тріщина.

Десь високо над верхівками смерек зірвалася величезна зграя ворон.

Їхній хрипкий крик розітнув ніч і покотився луною поміж гір.

Потім...

Усе стихло.

Такої тиші Марта ще ніколи не чула.

Навіть струмок, що завжди дзюркотів неподалік, замовк.

Не ворушилася жодна гілка.

Не шелестіло жодне листя.

Здавалося, самі Карпати затамували подих.

Марта повільно озирнулася.

Берегині.

Їх були сотні.

Світлі постаті стояли широким колом навколо старого дуба.

Їхнє золотаве світло м'яко переливалося крізь туман.

Жодна не рухалася.

Жодна не говорила.

Вони чекали.

Артем зробив крок уперед.

Його права рука почала світитися сильніше.

Стародавнє татуювання, яке Марта бачила вже багато разів, тепер ніби ожило.

Тонкі лінії повільно наповнювалися бурштиновим світлом.

Світло піднімалося до плеча.

Пульсувало в такт його серцю.

Вона відчула тепло навіть на відстані.

— Артеме...

Він не озирнувся.

Його погляд був прикутий до священного дуба.

— Вона вже поруч.

У голосі не було страху.

Лише спокій людини, яка дуже давно знала, що цей день неодмінно настане.

Раптом старий дуб тихо застогнав.

Саме застогнав.

Його могутній стовбур здригнувся.

По темній корі повільно поповзли чорні тріщини.

Не схожі на звичайні.

Вони ніби жили.

Наче хтось невидимий розривав дерево зсередини.

Із тріщин почала просочуватися темрява.

Не дим.

Не туман.

Вона не була схожа ні на що, що Марта бачила раніше.

Вона не здіймалася в повітря.

І не стелилася по землі.

Вона ніби... поглинала світло.

Там, де вона торкалася трави, зникав її колір.

Пожовкле листя ставало сірим.

Каміння тьмяніло.

Навіть повітря навколо ставало важким.

Марта відчула, як їй дедалі важче вдихати.

Серце почало битися швидше.

— Що це?..

Ледь чутно запитала вона.

— Це не темрява...

— тихо відповів Артем.

— Це лише її тінь.

Марта завмерла.

Лише тінь?..

Тоді якою ж є вона сама?

Берегині одночасно простягнули руки до дуба.

Їхнє світло стало яскравішим.

На одну коротку мить здалося, що темрява відступає.

Та наступної миті земля знову здригнулася.

Гучніше.

Сильніше.

Священний камінь тріснув навпіл.

Із глибини землі долинув звук.

Такий низький, що його не можна було ні почути, ні описати.

Його можна було лише відчути.

Він проходив крізь кістки.

Крізь серце.

Крізь саму душу.

Марта мимоволі затулила вуха.

Та звук не зник.

Бо лунав не зовні.

Він лунав усередині неї.

Перед дубом густий туман почав повільно згущуватися.

Спочатку він нагадував легку білу завісу.

Потім став сірим.

Далі...

Чорним.

Повітря ніби почало викривлятися.

Марта кліпнула.

І зрозуміла, що не може зосередити погляд.

Наче очі самі відмовлялися дивитися туди.

Контури постійно змінювалися.

Щось виникало...

І відразу зникало.

Висока постать.

Чи ні.

Людина.

Чи дерево.

Тінь.

Чи порожнеча.

Мозок гарячково намагався знайти знайому форму.

І не міг.

Від цього ставало страшніше.

Набагато страшніше, ніж якби перед нею стояло чудовисько.

Артем зробив ще один крок уперед.

І майже непомітно заслонив Марту собою.

Не тому, що сумнівався в ній.

А тому, що хотів прийняти перший удар на себе.

Вона обережно стиснула його руку.

Відчула, що вона холодна.

Дуже холодна.

— Тобі страшно? — пошепки запитала Марта.

Він мовчав кілька секунд.

— Так.

Вона здивовано подивилася на нього.

За весь час знайомства це був перший раз, коли Артем чесно зізнався у своєму страху.

— Не за себе...

— тихо додав він.

— За тебе.

У грудях Марти щось боляче стислося.

Вона хотіла щось сказати.

Та не встигла.

Темрява зробила перший крок.

Не було чути жодного звуку.

Не ворухнулося жодної гілки.

Але всі Берегині одночасно відступили на крок назад.

Наче навіть вони відчули її силу.

І тоді...

Пролунав голос.

Не чоловічий.

Не жіночий.

Не старий.

Не молодий.

Здавалося, він народжується просто всередині кожного, хто його чує.

— Нарешті...

Довга пауза.

— Я чекала...

Марта відчула, як її серце пропустило удар.

Темрява повільно повернулася.

Не до Артема.

До неї.

І хоч Марта так і не змогла розгледіти її обличчя...

Вона точно знала.

Воно усміхалося.

— Я чекала саме на тебе, Марто...