Глава 43

Уночі Марта прокинулася від дивного звуку.

Спочатку їй здалося, що то вітер.

Але за мить вона зрозуміла.

То був не вітер.

Ліс...

Гудів.

Глухо.

Наче десь у його глибині прокинулося щось величезне.

Вона швидко сіла на ліжку.

Будинок ледь помітно здригнувся.

З полиці впала стара книжка.

Десь унизу гдухо ухнув сич.

І раптом усе стихло.

— Артеме...

Відповіді не було.

Марта швидко накинула светр і вибігла з кімнати.

Будинок був порожній.

Двері стояли навстіж.

Холодне нічне повітря вільно заходило всередину.

Серце закалатало.

— Артеме!

Вона вибігла на ґанок.

І завмерла.

Уся галявина перед будинком світилася золотим світлом.

Берегині.

Їх були десятки.

Ні...

Сотні.

Вони стояли мовчазним колом.

Усі дивилися в один бік.

До священного дуба.

А біля самого краю галявини стояв Артем.

Його права рука світилася.

Стародавнє татуювання, яке Марта бачила вже багато разів, тепер палало м'яким бурштиновим світлом.

Він навіть не озирнувся.

Лише тихо сказав:

— Марто...

Не підходь.

Вона зробила ще крок.

— Що відбувається?

І саме тоді земля здригнулася вдруге.

Цього разу сильніше.

Десь у глибині лісу почувся тріск.

Наче одразу впало кілька велетенських дерев.

Птахи з криком злетіли в небо.

Берегині одночасно підняли голови.

І вперше за весь час Марта почула їх.

Не словами.

Відчуттям.

«Час настав.»

Артем повільно повернувся.

Його обличчя було незвично спокійним.

Наче він давно знав, що цей день прийде.

— Межа відкрилася.

У Марти похололо всередині.

— Що це означає?

Він зробив кілька кроків до неї.

Взяв її за плечі.

— Слухай мене уважно.

Що б ти зараз не побачила...

Не відходь від мене.

Ні на крок.

Вона кивнула.

Артем уперше за весь час подивився їй просто в очі.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Він ледь усміхнувся.

І саме в цю мить ніч розірвав моторошний звук.

Не крик.

Не ревіння.

Щось таке, чого жодна людина ніколи не мала б почути.

Від нього здригнулася земля.

Погасли всі вогні в будинку.

Вітер налетів так раптово, що дерева почали гнутися.

А над священним дубом небо розсікла чорна тріщина.

Наче сама ніч розірвалася навпіл.

Марта дивилася на це, не в змозі поворухнутися.

Темрява більше не ховалася.

Вона прийшла.

І цього разу — щоб закінчити те, що почала багато десятиліть тому.